Ukraine is under siege following a full-scale military invasion by Russia on 24 February 2022

Про номер

На думку авторів цієї брошури, шкільна формальна освіта — це система, що працює з набором стандартизованих методів і підходів. Її завдання — за певний обмежений час передати інформацію великій кількості дітей та оцінити те, як інформація засвоєна. Відповідно, формальна освіта подекуди буває сліпа до потреб і потенціалу окремих учнів і учениць, бо орієнтується на середній коефіцієнт і далеко не завжди сприяє якісному засвоєнню предмету. Саме як метафору такого шкільного стилю та через «травму» від формальної освіти ми іронічно використовуємо скорочення суч.арт, що нагадує нам безліч інших шкільних скорочень (укр.літ, зар.літ тощо).

Тож як навчати дітей сучасного мистецтва в доступній, живій формі? Те, що ми називаємо мистецтвом сьогодні, давно вийшло за рамки жанрів і стилів. Натомість ми чуємо слово «практика», яке характеризує те, чим займається митець/мисткиня. І це слово, на нашу думку, є ключем до питання, поставленого вище. 

Мистецькі практики, що впроваджуються у неформальному навчанні, допомагають розвивавати не лише креативне, а й критичне мислення дитини. Коллектив Свая, авторки цієї публікації, зазначають ще одну перевагу. Деякі художні практики, наприклад, акції в публічних просторах, розвивають у дітей і активіські навички. 

Марія Агісян та Ольга Поляк, учасниці колективу Свая, а також кураторка Анна Потьомкіна пропонують поглянути на сучасне мистецтво не лише як на об’єкт, а й інструмент навчання. В публікації зібрано досвід роботи Сваї з групою підлітків у формі теоретично та практично орієнтованих текстів. Ці вправи мають на меті переосмислення звичних речей, таких як міський простір, природні матеріали та ландшафт, а також власних можливостей взаємодії — із простором, з оточуючими, з самим/ою собою. Водночас усі практики є абсолютно органічними для дітей у виконанні та працюють з індивідуальним досвідом, тобто не потребують якихось стандартизованих досвіду або навичок.

текст: Анна Потьомкіна

Про укладачів

Відкрита мистецька спільнота, що утворилась в Чернівцях у процесі роботи над однойменним самвидавом. Svaya з’явилась у 2009 році — як андеграундна газета та еволюціонувала в гібридне видання без сталого формату та візуальної ідентичності. Останній випуск, альманах Свая No 5: 30 слів в секунду — це віддрукований вручну арт-бук, над створенням якого працювало понад 20 митців із України, Румунії, Вірменії та Канади.

Окрім самвидаву Svaya Crew та лідерки спільноти — Ольга Поляк та Марія Агісян реалізували ряд мистецьких та активістських проектів. Серед найбільш помітних: дитячий табір Land Art Camp (2018), міжнародний проект P`aint

Your Town (2019), простір Відкрита майстерня. В 2017 році сформувався молодший кластер Svaya — підліткова арт-група Zwanzig Partisanen. 

Один із наскрізних мотивів самвидаву СВАЯ, завдяки якому сформувався наш тандем, — це випадковість. Малоймовірні комбінації обставин, котрі часто стають визначальними для певних явищ, персон чи спільнот. Подібна низка випадковостей привела нас до створення Zwanzig Partisanen (або ж ZOP) — групи підлітків, разом із якими ми досліджуємо практики актуального мистецтва. А ця публікація є спробою систематизувати наш досвід у роботі із «партизанами». 

Цей текст буде доволі неоднорідним: мікс мистецтва, педагогіки й аматорського психоаналізу, в якому персональні рефлексії та спостереження поєднуються із практичними порадами та вправами. Оскільки ми працюємо вдвох, у тих частинах тексту, які виходитимуть за межі спільного досвіду в площину особистого (обійтись без цього не вдастся, бо проект ZOP — дуже особистий), ми будемо використовувати скорочення: тож надалі О. означатиме Оля Поляк, А.М. — Агісян Марія. 

Відправною точкою з уже згаданої лінії випадковостей стала художня школа в Чернівцях, де ми в 2002 році познайомились і де з 2016 року викладає О. Що важливо — ще п’ять років тому жодна з нас не мала ніяких педагогічних амбіцій, усвідомленого інтересу до неформальної освіти та послідовної мистецької практики. 

О., випускниця Факультету дизайну Бухарестського університету мистецтва, тривалий час працювала за спеціальністю на великому виробництві в Чернівцях та прийшла до викладання через професійне вигорання на попередньому місці роботи. 

А.М., яка свого часу не наважилася вступити в художній виш та закінчила журфак, випадковим чином налагодила зв’язки із мистецьким середовищем Львова і побувала в ролі асистентки керівників у двох Центрах сучасного мистецтва — в Єревані та Чернівцях. Параллельно ми весь час займались проєктом СВАЯ — довготривалим експериментом із трансформацій друкованого видання та самоорганізованих спільнот. 

ZOP — явище, яке виникло з педагогічних експериментів О., переосмислення проекту СВАЯ та нашого поступового переходу до осмисленої індивідуальної практики (який, власне, триває досі). І, найголовніше, — зі спільної рефлексії стосовно системи початкової мистецької освіти, через досвід навчання та викладання. 

Чи може бути релевантною програма художньої школи, яка з часів нашого випуску до вступу О. на посаду не зазнала значних змін? Який вплив може чинити викладач чи викладачка, якщо із власної ініціативи почне доповнювати, розширювати та трансформувати програму й методику викладання? І чи в його/її компетенції провокувати подібні зміни? Яких знань бракувало нам особисто під час навчання та яким чином видозмінена чи  розширена програма та підтримка з боку наставника/ці могла би визначити наш розвиток і наш вибір? 

Яку альтернативу можемо запропонувати ми самі та як вона пов’язана із нашими,  свого часу незадоволеними, потребами? Чи можлива рівноправна взаємодія у спільноті, учасниці/ки якої мають значний розрив у віці, досвіді та напрацюваннях? І ключові питання цієї публікації: якими ресурсами оперуємо ми як старші та досвідченіші учасниці групової взаємодії, який ресурс дають нам підлітки та як налагодити взаємовигідний обмін цими ресурсами? 

Більшість вправ, які ми використовуємо, а також робіт і проектів, створених ZOP, є вторинними і так чи інакше спираються на практику цікавих і близьких нам художників, художниць чи арт-груп (їх ми, безперечно, згадаємо в даному описі). Все просто: ми не намагались створити щось принципово нове, а лише хотіли окреслити можливості, дати нашим «партизанам» уявлення про методики, підходи, інструменти та медіа, із якими вони у подальшому зможуть працювати. Орієнтуючись на конкретні приклади, ми намагались адаптувати інформацію та подати її у зрозумілій для підлітків формі, насамперед — через практику, процес співтворення та партнерської взаємодії. 

Описані тут завдання та вправи — універсальні: їх можна адаптувати під різні вікові групи, тематики, потреби конкретних проектів. Для їх виконання не потрібні ні особливі знання чи навички, ні значні витрати по матеріалах та інструментах. Через свою простоту та адаптивність більшість вправ можна використовувати для інклюзивної роботи, в ідеалі — за наявності кваліфікованих тьюторів чи менторів, які спеціалізуються на інклюзії.

Об’єкт #0: Зін

Наш перший проєкт за участі підлітків — Svaya #5, альманах 30 слів на секунду. На відміну від попередніх випусків, роздрукованих у типографії, п’ятий ми робили на 100% вручну, методом ліногравюри. Процес друку відбувався в майстерні #6 художньої школи протягом другого семестру викладання О.

У Svaya #5, поруч із роботами художників/ць, ми представили ілюстрації підлітків віком від 11 до 14 років. Участь учнів та учениць художки у проєкті на рівних правах ми розцінювали як потужний стимул для роботи та самовдосконалення, якого потребують початківці. Проте, якщо говорити в контексті нашої подальшої роботи із ZOP, важливішим став інший аспект співпраці. А саме — залученість до процесу тиражування альманаху, що тривав протягом шести місяців. 

Зрозуміли ми це лише постфактум, оскільки із самого початку наші мотиви були більш егоїстичними, ніж альтруїстичними: ми гостро потребували допомоги у кропіткій роботі. По суті, ми програвали традиційний сценарій взаємодії майстер-підмайстер, і підлітки виконували суто технічні та заздалегідь прописані функції. Однак, попри те, що робота була майже позбавлена творчої складової,  а участь у ній — добровільною, охочі знаходились постійно. Причому не лише серед вихованців О., а й серед учнів інших класів. 

Діти приходили у вихідні, брали в батьків записки, щоб відпроситись із занять у загальноосвітніх школах і приєднатися до нас у майстерні. Аналізуючи причини подібного ентузіазму, ми почали формулювати базовий список запитів, який став визначальним у подальшій роботі із підлітками й актуалізував саму потребу в нашій діяльності. Зрештою це стало причиною створення групи ZOP. Чого бракувало нашим асистентами і за чим вони приходили до нас у майстерню?

  • Розуміння того, для чого вони працюють і до чого врешті призведуть їхні зусилля. Не задля цифр у класному журналі, не задля абстрактних цілей чи результату, якого можуть досягти в неозначеному майбутньому. Важливою була саме конкретизована, цілком матеріальна й осяжна мета.
  • Спостереження за довготривалим процесом, в основі якого — експеримент, метод спроб і помилок. Розуміння цілісності всього процесу на всіх етапах його реалізації.
  • Співучасть, можливість бути дотичними до створення масштабного проєкту та стати частиною певної неформальної спільноти.
  • Якісна комунікація у процесі. Взаємодія на рівних, побудована не на ієрархії, а на обміні досвідом. Ми двоє були авторитетнішими у цій взаємодії не через наш формальний статус чи вік. Ключовою була саме позиція носіїв певного досвіду: роботи над самвидавом, друку ліногравюр, перебування у мистецькому середовищі тощо.

Очевидним стало й те, що ученицям та учням художки тісно в межах шкільного курсу. Маючи мінімальне уявлення про актуальні мистецькі практики  (чи не маючи їх взагалі), підлітки інтуїтивно відчувають, що програма, за якою вони займаються, не відповідає часу. Навичок і знань, які вони отримують (ми жодним чином не применшуємо їх значущості), недостатньо для того, щоб реалізувати себе. Їм потрібно задати напрям для пошуків, окреслити простір, у якому вони можуть розвиватись надалі. Сформувати нові смислові зв’язки, що надалі визначатимуть їхнє розуміння мистецтва.

Те, що створення Svaya #5 стало першим проєктом, реалізованим спільно із підлітками, — випадковість. Пізніше ми зрозуміли, що зін — вдалий формат для «ініціації». Насамперед через можливість працювати зі знайомим поняттям, але й вводити нові практики, підходи, змінювати бачення, переключати акцент із зображення на концепцію. Ми пропонуємо дітям долучитись до створення журналу — і вже в процесі роботи показуємо, як можна виходити за рамки формату, трансформувати його. Можливість стартувати з чогось знайомого та зрозумілого полегшує процес адаптації, дозволяє почуватись вільніше та впевненіше.

Згодом ці рефлексії привели нас до розробки воркшопу зі створення зіну. Звісно, йдеться не про повноцінний наклад, подібний до тих, які ми випускали протягом останніх десяти років, а про роботу над окремими примірниками, по одному на кожного учасника/цю. Наша мета: не випустити в світ черговий випуск самвидаву, а показати, як можна використовувати візуал, текст і їх синтез для опрацювання певної теми, самовираження та саморефлексії. І, що важливо, як вийти при цьому за рамки ілюстративності, лінійного наративу, працювати з абстрактним зображенням, випадковостями, колажуванням.

Зін-воркшоп — це довільний набір вправ, котрі можуть змінюватися, відповідно до тематики, специфіки аудиторії, з якою ми працюємо, технічних можливостей. В його основі — малювальні ігри, завдання із креативного письма чи швидкого скетчингу, прості техніки друку, колаж. Частина завдань є індивідуальними, частина — груповими чи парними, спрямованими на співпрацю та взаємодію. Особливість воркшопу полягає в тому, що ми не просто виконуємо окремі завдання, а синтезуємо різні медіа задля створення кінцевого продукту. Тобто маємо цілком конкретну мету. Одну із варіацій зін-воркшопу ви можете знайти у практикумі в кінці брошури.

Просторові трансформації

Продовжуючи роботу із підлітками, ми природним чином перейшли до проєктів, так чи інакше пов’язаних із простором. На той момент потреба в альтернативній освітній лінії, яка доповнювала би програму класичної художньої школи, була вже для нас очевидною. Як і те, що йдеться не лише про наше бачення ситуації, наші рефлексії та незакриті гештальти, а про конкретний запит з боку вихованців/ок О. 

Як ми вже згадували вище, ключове завдання нашої роботи з підлітками — задати вектор мислення, розширити уявлення про мистецтво й те, яким воно може бути. Зокрема, вивести їхнє сприйняття за межі, окреслені зображенням на площині чи в скульптурному об’ємі. Показати, що можна працювати із простором як таким, що простір і його трансформації можуть бути об’єктом дослідження, матеріалом та інструментом.

ВРЕЗ Завдання нашої роботи — вивести сприйняття підлітків за межі, окреслені зображенням на площині чи в скульптурному об’ємі.

Все почалося із літньої практики в міському середовищі: замість того, щоб робити стандартні замальовки, О. почала давати своїм учням та ученицям прості завдання на взаємодію із простором. Крім того, вона виводила свою групу в нетипові для практики локації — віддалені райони міста, замість центральних вулиць із старовинною архітектурою, недобудовані багатоповерхівки тощо. Це стало для підлітків додатковим стимулом: вони відчували себе дослідниками, першопрохідцями, а шкільну практику перетворювалася на пригоду.
Інкрустація битого скла в кору сухого дерева на вул. Барбюса, м. Чернівці

Загалом, дослідження простору, особливо локацій, які зазвичай перебувають на периферії буденного, — цілком природне для дітей і підлітків. Простий приклад: канонічні рейди на пустирі, закинуті будівлі та подібні «страшні місця». Цей інтерес можна спрямувати в більш конструктивне русло, зробити осмисленим — саме через практики роботи із простором.

Речі, які діти робили під час цих «польових досліджень», часом були зовсім новими та незвичними для них: наприклад, інкрустація поваленого дерева, знайденого по дорозі, уламками кольорового скла. Проте часто завдання були прив’язані до вже знайомих їм напрямів роботи та тем. Так, для інсталяції у просторі закинутого аеропорту використовувались об’єкти, зроблені в техніці паперової пластики — її О. викладала в рамках програмного курсу. 

Як і в роботі із зіном, ми виводили дітей через відоме на територію незвіданого, через взаємодію із звичними для них речами пропонували принципово новий підхід до роботи. Приміром, сприймати паперові фігури не як окремі предмети, а як частини цілісної композиції, котра формується через їх розташування в конкретній точці конкретного простору. Згодом вводили поняття концепту, ідеї, задля реалізації якої було створено композицію.

Принцип «до нового через відоме та зрозуміле» лежав в основі першої публічної акції Zwanzig Partisanen: Harry Plotter. Точніше, акції, із якої почалась історія ZOP саме як дитячої арт-групи. Тоді О. отримала від місцевої влади пропозицію провести зі своїми учнями й ученицями офіційний захід до дня міста. І, звісно, використала цю можливість для того, щоб впровадити своє бачення мистецьких подій за участі дітей. 

Основа інтерактивного перформансу — малювальна гра із збірки, виданої в Естонії міжнародним колективом Must Joon, учасницею якого є наша подруга Євгенія Грицку. На момент проведення акції алгоритм дій уже був знайомий підліткам, але цього разу ігровим полем був не звичний аркуш паперу, а ціла вулиця в центрі Чернівців. Більше того, «партизани» частково модерували подію, до якої, крім них, було залучено учнів та учениць загальноосвітньої школи і простих перехожих. 

В чому полягала гра? Учаcники/ці, обираючи свій колір фарби, починали вести із однієї точки у просторі лінію довільної форми — пряму, хвилясту, зигзагоподібну, закручену в петлі. Коли лінії зустрічалися між собою, учасниці/ки мусили шукати комфортну форму взаємодії, варіанти перетину окремих ліній, шляхи, якими рухатимуться надалі.

Від дослідження міста ми з «партизанами» поступово перейшли до обговорень, що стосувались альтернативних виставкових просторів. На той момент вони вже знали, що таке галерейна експозиція, як вона формується, мали мінімальний дотичний досвід: завдяки щорічній обласній виставці, в якій традиційно бере участь художня школа. Їхнє бачення було обмежене класичними експозиційними просторами: виставковими залами, музеями, формальними галереями, максимум — вуличними вернісажами.

Ми намагались вивести «партизанів» за межі конформного сприйняття — за допомогою конкретних прикладів. Серед іншого, через розповіді А.М. про її персональний досвід взаємодії зі спільнотою довкола неформальних галерей Детенпула та Єфремова, 26 у Львові. Одна із цих розповідей стала основою для проєкту Квітень в художній майстерні (скорочено – КВХМ).

КВХМ — омаж ужгородському художнику Антону Варзі та його кураторському проєкту ІО Імовірність: 89 днів зими, протягом якого кухня зйомної квартири по вул. Джерельній у Львові перетворилась на галерею з експозицією, що змінювалась кожні 24 години. Подібним чином «партизани» перетворили на виставковий простір місце в межах звичного для себе середовища — невелику нішу в майстерні #6. Ми перейняли і принцип динамічної зміни екпозиції: вона оновлювалася кожного робочого дня протягом усього квітня. Ідеї для робіт, які експонувались у ніші, підлітки генерували самостійно. Також вони мали презентувати свої проєкти та «задокументувати» їх у вигляді публікацій на інстаграм-сторінці ZOP. Так ми, серед іншого, розвивали в «партизанах» навики чіткого формулювання та репрезентації власних ідей. 

Land Art Camp. Взаємодія із простором/ колективна взаємодія

О.: - Хочу вивезти дітей, які були найбільш активними в позакласних івентах, на пленер в Карпати.

А.М.: - Може, не просто пленер? Може, ленд-арт якийсь?

О.: - Гм…

З цього (знову ж таки випадкового) діалогу почався один із найбільш значущих для ZOP проєктів — тижневий Land Art Camp у Карпатах. Вибір практики визначали не наші персональні інтереси/ компетенції, а конкретні запити, що стосувались роботи із «партизанами». А саме — бажання виїхати разом у гори, випробувати одне одних у більш тісній, тривалій взаємодії та поєднати відпочинок із мистецьким практикумом, який став би логічним продовженням нашої освітньої лінії. Ленд-арт був найбільш доречною відповіддю на ці запити. Цілком природним було й те, що до цього проєкту ми мали залучити менторів, які мають досвід саме у цій практиці: через знайомих ми вийшли на Наталю Лісову та Антона Саєнка — українських ленд-арт-художників. Також до нашої команди долучився Олег Бацура — митець із класичною освітою архітектора та потужним набором ремісничих навичок.

В Карпати ми їхали із двома десятками дітей та детально прописаною програмою, яка вже на другий день перетворилася на довільний набір складових елементів, котрі ми компонували наново. Реальність сама себе модерувала, ми лише відстежували ключові тенденції та намагались підлаштуватися під них, щоб отримати якнайбільшу користь. По суті, тижневий табір перетворився на мистецьку резиденцію для юніорів та, за словами наших менторів, підліткову версію ленд-арт-симпозіуму Моргиця. 

Для нас двох Land Art Camp став своєрідною лабораторією, в якій ми синтезували дієвий формат довготривалого мистецького проєкту за участі дітей віком від 11 до 16 років. Проєкт, у якому було збалансовано користь і фан, дав як короткотривалі результати — кілька десятків робіт в радіусі 3−4 км від кемпу, так і сталі — кістяк нинішньої групи Zwanzig Partisanen.

Опорними точками нашої конструкції стали:

  • Короткий теоретичний блок + презентація портфоліо наших менторів — для розуміння того, чим взагалі є ленд-арт, абсолютно нове для більшості поняття.
  • Кілька воркшопів на взаємодію із простором — щоб «налаштувати оптику».
  • Відсутність «зобов’язаловки», завдяки значній вибірці альтернативних активностей.
  • Можливість долучитись до створення великих проєктів під кураторством менторів.
  • Можливість весь час спостерігати менторів у роботі.
  • Відсутність вай-фаю та мобільного інтернету ;)

Гнучкість програми та відсутність обов’язкових до відвідування занять і воркшопів була певним ризиком — ми могли отримати банальний піонер-табір, замість амбітного проєкту. Проте майже безперервна діяльність довкола, десятки різнорідних процесів за участі інших і можливість на рівних взаємодіяти як між собою, так із наставниками (і, знову ж таки, відстутнісь інтернету ;)) — природним чином формували у підлітків бажання включитись, потребу в активній діяльності. Вони мали право обирати і мали з чого вибирати. Найкраще, що ми могли зробити, щоб стимулювати «партизанів» до роботи, — постійно щось робити самим. Як результат: переважна більшість учасниць/ів табору весь час була чимось зайнята. Ті, хто не хотів працювати в «полі» над ленд-арт-об’єктами, могли долучатись до воркшопів, просто малювати. Загальний фон був таким, що спонтанні розмови всередині підліткової спільноти часто переходили в наповнені сенсом і досить-таки конструктивні дискусії.

Сама практика, хоч і була новою для підлітків, виявилась для них цілком зрозумілою — як органічний спосіб дослідження реальності, адаптації в незвичних для себе умовах. Багато хто згадував про сімейні вилазки на природу, під час яких вони інтуїтивно створювали із підручних матеріалів примітивні аналоги ленд-арт-об’єктів. У роботі ми орієнтувались на практики Енді Ґолсворсі, Річарда Лонґа та подібних їм митців — медитативного діалогу із середовищем, частиною якого ми себе мислили.

Важливими було й те, що простір, в якому ми працювали — хай навіть на короткий час, став нашим домом, територією, котру ми мали освоїти. Простором, під який підлаштовувались і який підлаштовували під себе. Самостійно, без жодного примусу збоку. «Партизани» — хто поодинці, хто в невеликих колабораціях — генерували ідеї, обирали локації для роботи, експериментували з доступними матеріалами та створювали об’єкти. Було помітно, як вони розвиваються у процесі, як починають мислити ширше, переходять до цілісного бачення простору та тих можливостей, які він надає. Як від простого зображення на площині та примітивних конструкцій із підручних матеріалів поступово переходять до осмисленої роботи із природними фактурами, згодом — із лініями ландшафту, динамікою природних процесів. Як ідуть до розуміння того, що обіграти можна, приміром, течію води в гірській річці й те, як вона взаємодіє із рукотворним об’єктом. Як починають групувати свої об’єкти у кластери, зонувати простір, поступово заповнюючи його.

Було помітно, як учасники починають мислити ширше, переходять до цілісного бачення простору та тих можливостей, які він надає.

Наше наставництво полягало в тому, щоб переключати увагу «партизанів» на подібні речі, балансувати процес, даючи при цьому максимальну свободу в діях. Ми звели своє втручання до мінімуму: ненав’язливих коментарів, допомоги у реалізації ідей та пошуку технічних рішень. При цьому уважно спостерігали та лише за потреби переходили до делікатної модерації.

Саме в ленд-арт-кемпі ми чітко усвідомили: виходить ефективніше, коли працюємо над реалізацією партизанських ідей, а не навпаки — залучаємо їх до роботи із прописаним заздалегідь алгоритмом дій. Наша роль — у тому, щоб дати необхідну теоретичну базу, набір інструментів і підтримку в процесі. Окреслити простір, у якому підлітки можуть реалізувати себе, але дати їм можливість самотужки прокласти маршрут. І найголовніше — такий підхід є найефективнішим і для нас самих. Бо замість того, щоб програвати вже знайомий нам сценарій, у якому діти можуть відпрацювати потрібні їм (але не нові для нас) навички, ми разом із ними входимо на територію невідомого. Ставимо себе самих перед потребою шукати нові рішення, давати відповіді на питання, яких, імовірно, потребуємо самі. І саме через подібну взаємодію ми розуміємо, чого нам самим бракувало в період становлення, і, можливо, бракує досі.

Побут, доволі аскетичний і примітивний, також своєрідно впливав на процеси в нашому кемпі: в «партизанських» експериментах межувало мистецьке та прикладне, а частина об’єктів, створених дітьми, мала певну практичну функцію. Найбільш показовий приклад: те, як на самому початку робота над інсталяціями з каміння поступово перейшла до створення двох гребель на річці: однієї — щоб створити заплаву-басейн, другої — щоб стримувати знесене течією взуття.

Попри те, що ми намагалися дати учасницям та учасникам максимальну автономнію, важливою складовою була колективна робота. Зокрема, створення масштабних об’єктів, які потребували зусиль більш ніж однієї людини. По-перше, ті, кому було складно сформулювати чи реалізувати власні ідеї, могли долучитися до процесу та не відчувати себе відокремленими. По-друге, вони мали можливість розвинути навички командної роботи, працювати в тісному контакті між собою та з менторами. Одним зі створених об’єктів була триметрова спіраль із переплетених гілок, що перетворилась на своєрідний символ єдності, спільноти, яку було сформовано в процесі співтворення. Спіраль робили протягом усіх днів кемпу, і процес її встановлення перетворився на символічний, майже ритуальний жест — важливий для підлітків, з їхньою природною потребою в згуртуванні та тяжінням до атрибутики, що вказує на приналежність до певної групи. Це мало особливий сенс, із урахуванням того, що серед «партизанів» було чимало тих, в кого раніше були проблеми із соціалізацією. Значення створеного нами матеріального об’єкту як певного символу проявилось уже згодом: по поверненні «партизани» самостійно організовували зустрічі, під час яких робили копії спіралі та розставляли їх по місту. 

Портал у паралельний вимір і «партизанські» інтервенції

У Land Art Camp сформувався кістяк групи ZOP і визначились її майбутні лідери. Важливим було й те, що ми залучили до активностей не лише учнів та учениць із класу О., але й вихованців інших викладачів, а також мали на меті вийти за межі художки. Принциповим стало позиціонування ZOP як відкритої спільноти, до якої може вступити будь-хто — за наявності мотивації та бажання розвиватись у заданому напрямку.

На цьому етапі ми робили акцент на таких питаннях, як самоорганізація та горизонтальний активізм. Насамперед делегуючи, по можливості, відповідальність самим «партизанам» і мінімізуючи своє втручання. Цієї лінії ми тримаємось досі. Рішення, що стосуються безпосередньо ZOP, приймаються колективно, і наші (Олі та Марії) голоси не мають визначальної ролі. Ба більше, в голосуваннях ми вдвох висловлюємось останніми, щоб наш авторитет не тяжів над особистими судженнями дітей. Ми лише вносимо пропозиції для обговорень і спрямовуємо увагу в потрібне русло, вводимо у «партизанський» вжиток нові поняття, які потребують осмислення, модеруємо дискусії та консультуємо.

Після кемпу відбувся перший івент, організаційні питання по якому вирішували самі «партизани», — вечірка-інтервенція на честь дня народження ZOP, яка вже стала нашою традицією. На той момент О., спільно із німецькою перформеркою та дослідницею паблік-арту Яною Кюн працювали над проєктом P’aint Your Town (далі PYT), присвяченим мистецтву в публічному просторі. У ньому, на рівні із дорослими учасниками/цями мали бути задіяні наші вихованці/ки. Для них це був серйозний виклик, тож ми мали підготувати належну базу, ввести у контекст, прояснити саме поняття паблік-арту. Зокрема, дослідити із «партизанами» питання про доступ до публічних просторів, межі свободи та відповідальності у взаємодії із ними. І почали із фану, з адаптації звичного всім формату шкільної вечірки під свої потреби та своє бачення. 

Подія відбувалася на території, до якої наша спільнота була причетна досить опосередковано, — дворику міської бібліотеки у центрі міста. Цей простір є публічним, тож представники громади міста мають право на доступ до нього. Разом із тим, виховані в культурі заборон та обмежень, ми рідко почуваємось достатньо вільними для того, щоб користуватись означеним правом. Ми вирішили спільно пропрацювати цей блок, делегуючи максимум відповідальності на «партизанів». Визначили правила гри із простором, який будемо освоювати: не порушувати його цілісності, не лишати по собі слідів, із повагою ставитись до тих, хто перебуває в цьому просторі разом із нами чи прийде після. І дали «партизанам» свободу в діях. Звісно, ми допомагали їм у розробці програми та виборі воркшопів, продумували разом декорації, складали список матеріалів і нагадували про основні організаційні потреби. Проте там, де це було можливо, організацією займались самі діти.

На старті «партизани» вже мали досить чітке розуміння паблік-арту та роботи із простором як із мистецькою категорією. Під час самого проєкту ми чіткіше окреслили і напрям роботи із реді-мейд-об’єктами — тим, як можна трансформувати сприйняття звичних речей через зміну контексту, середовища, в якому вони перебувають. Чи простого їх маркування як мистецьких творів. До роботи із об’єктами ми йшли через уже знайому нам практику дослідження простору. 

Одним із завдань сіті-квесту, з якого починався PYT (одна з його варіацій є у практикумі), був скан певної, випадково вибраної території та пошук на ній предметів-артефактів, значення чи цінність яких мали визначити самі учасниці/ки. Ці предмети згодом мали стати частиною імпровізованої виставки, створення якої й було кінцевою метою сіті-квесту. Потрібно було не просто виставити знайдений предмет як здобич, а й аргументувати свій вибір, окреслити його значущість, визначити місце обраного предмета в експозиції.

У своїх роботах, реалізованих в рамках P`aint Your Town, «партизани» дуже вдало синтезували ті практики та підходи, до яких ми звертались у попередні роки:

  • Інтервенція-гра, спрямована на переосмислення пустого та дисфункціонального простору на одній із центральних площ міста. 

  • Інтерактивний перформанс, під час якого глядачі наосліп, слідуючи за ниткою у руках «провідника», йдуть заплутаними вуличками старого міста — щоб зрозуміти, як із ним взаємодіють незрячі. 

  • Картонні «портали» в паралельні виміри, задумані як символічна межа переходу, значення якої кожен визначає особисто (допомагаючи авторці в реалізації цієї ідеї, ми кардинально переосмислили своє уявлення про слово «неможливо»). 

  • Інсталяція біля зниклого пам’ятника Шиллеру: прибиті до стіни, випадково знайдені в нашій майстерні книжки із закресленим масивом тексту, просвіти у якому формували нові сенси. 

І, врешті, самоорганізована одноденна виставка, із прописаною концепцією та кураторським текстом.

Все це — проєкти, реалізовані за нашої мінімальної участі (а часом і за її відсутності, як у випадку з виставкою) дітьми до 16 років. І, серед іншого, відповідь на питання, якого ми торкнемося далі та яким завершимо свій опус.

Кому воно треба?

Ця публікація для нас — виклик своїм внутрішнім голосам синдрому самозванок. І найкраще в боротьбі із сумнівами допомагає розуміння: методики, які ми використовуємо в роботі з підлітками, працюють. І, можливо, будуть корисними комусь іще.

Ми формували свою практику взаємодії інтуїтивно, резонуючи одне із одними, реагуючи на запити, намагаючись звести в одне ціле досвід спостережень, власного становлення, спілкування із досвідченішими колегами. І багато речей лишилось поза цим текстом: постійні зустрічі, обговорення, спільне написання проєктних заявок, організація тематичних лекцій та кінопоказів і сотні розмов про мистецьке й особисте, про творчі пошуки та підліткові драми… Зрештою, будь-яка, спрямована на результат, педагогічна практика, потребує сталості та систематичності. Навіть якщо систематичність полягає у спробах впорядкувати хаос і слідувати природному ходу подій.

Наш досвід роботи із «партизанами» свідчить про одне: підлітки цілком органічно сприймають те, що мистецтво може виходити за межі звичних їм уявлень і форм. І це абсолютно не залежить від бекграунду: наше бачення приймали та сприймали як діти із дотичних до мистецтва сімей, так і ті, в кого ніхто із близьких цим не цікавився. Бажання продовжувати роботу в одному з окреслених нами напрямів, звісно, виникало не в усіх — комусь це просто не відгукнулось. Власне, наша мета — не завербувати якнайбільше адептів сучасного мистецтва, а окреслити простір для вибору. І всього за три роки ми вже маємо приклади тих, для кого наявність альтернативи конформістському мистецтву стала визначальною й окреслила вектори подальшого розвитку.

Разом із тим, ми впевнились у тому, що практика роботи із підлітками може бути дуже цінною і для тих, хто виступає в ролі ментора/ки. І йдеться не тільки про реалізацію педагогічних амбіцій чи бажання змінити світ на краще, а й про повноцінний обмін ресурсами. Можливість перейняти динаміку та гнучкість мислення, притаманну дітям перехідного віку, інтерес, із яким вони досліджують реальність, і форми взаємодії із нею, їхнє тяжіння до експериментів і провокацій. Крім того, постійна потреба в тому, щоб проговорювати всі нюанси, доносити інформацію в максимально доступній формі, шукати відповіді на питання, які б не виникли за інших обставин, — усе це дозволяє прояснити багато чого і для себе. 

Значення Zwanzig Partisanen і подібних їй ініціатив не зникає і на виході з площини мистецького. Багатьом група дала можливість подолати власні проблеми із соціалізацією, знайти комфортний простір для комунікації, проявити лідерські якості. Відкрити себе із принципово нового боку. Крім того, практики, до яких ми звертались, спрямовані найперше на свідоме ставлення до середовища — фізичного, соціального, комунікаційного — в якому ти перебуваєш. Вміння переключати увагу із буденного та помічати нюанси, які кардинально змінюють сприйняття світу та свого в ньому місця. Подібні навички, на нашу думку, можуть бути цінними безвідносно до того, чи пов’яже людина своє подальше життя із мистецтвом.

Практикум 1 / Самвидав

Що знадобиться:

  • аркуші формату А2 або А3 для основи (кожному по аркушу для індивідуальної роботи або по одному на групу з 2−4 людей — для колективної);

  • папір А4 для портретів і фактур (багато);

  • туш/ гуашеві фарби (один набір на групу з 8 учнів);

  • маркери/ воскові олівці;

  • старі газети і журнали;

  • ножиці;

  • клей.

Підходить для колективної та індивідуальної роботи. Вік учасників — від 5 років. Приблизний час роботи — 3 години.

Крок перший: зробити основу

Основа робиться з аркуша А2 або А3. 

Пропонуємо стандартну схему:

Більше інформації та вправи у пдф файлі брошури.