Лисичанськ

Бельгійські квартали

«Донецький содовий завод» у 1892 році заснував бельгійський промисловець Ернест Сольве. Навколо Донсоди було знайдено більше 30-ти об'єктів бельгійської архітектурної спадщини. Поруч с заводом на початку XIX ст. було побудовано невеличке містечко з усією інфраструктурою, частина будівель залишилась і на початок повномасштабного російського вторгнення.

Корній Грицюк: До зйомок «Євродонбасу» я неодноразово був не тільки в Лисичанську, а й на території всієї агломерації Рубіжне-Кремінна-Лисичанськ-Сєвєродонецьк. Можна сказати, що це такий собі німецький Рурський регіон тільки на Луганщині — одне промислове місто плавно перетікає в інше. В кожному є характерні для пострадянських індустріальних населених пунктів елементи: містоутворююче підприємство, величезна промзона, оточена житловими кварталами, центральна площа, кілька довгих головних вулиць. Однак у Лисичанську є дещо, що відрізняє його від інших промислових міст не тільки Луганщини, а й взагалі Сходу України, — збережена історична забудова, якій більше 120-ти років. Вона розкидана на пагорбах біля колишнього Донецького Содового заводу, який закрився в 2011-му році.

«Донсоду» тут наприкінці ХІХ-го століття заснував бельгійський промисловець Ернест Сольве, бо поруч були величезні запаси вугілля, солі й піску. Також неподалік протікала важлива водна артерія — річка Сіверський Донець, від якої й пішла назва заводу.

Компанія Сольве, до речі, існує й сьогодні, і не в останню чергу завдяки капіталам, заробленим на Луганщині на межі ХІХ-го та ХХ-го століть. Зараз «Solvay S.A.» — це хімічний гігант з головним офісом у Брюсселі та представництвами в багатьох країнах. У цій компанії пам'ятають про свої українські корені та про те, як більшовики «віджали» їхній завод.

Бельгія, до речі, одна з останніх визнала СРСР — саме через незаконну націоналізацію їхнього майна. Завдяки українському офісу «Solvay S.A.», ми ще до зйомок отримали частину рідкісних архівних матеріалів Лисичанська. Щось із того, що ми спочатку побачили на цих фото, ми потім побачили й наживо на зйомках.

Навколо «Донсоди» ми знайшли більше 30-ти об'єктів бельгійської архітектурної спадщини. Це як житлові будинки, так і споруди, яке місто використовувало під різні потреби: як то тубдиспансер чи гімназію. На жаль, найяскравіша споруда — заводська лікарня вже багато років стояла занедбана, але вразила і в такому стані. Через велику кількість архітектурної спадщини, Лисичанськ, у 2017-му отримав від Бельгії відзнаку — як місто з найбільшим спадком цієї країни за її межами.

Ці споруди змогли пережити багате на події ХХ століття. На жаль, велике вторгнення рф боляче вдарило по Лисичанську і по його історичній забудові. Наразі місто майже знищене і окуповане. Відомо, що частина бельгійських будівель, наприклад, гімназія та тубдиспансер, зруйновані росіянами. Багато прильотів було і по житлову сектору, тому лише після деокупації буде зрозуміло, що витримало цю війну, а що — ні.

Навесні 2021-го ми провели в Лисіку декілька днів і познайомилися з багатьма місцевими — від активістів, які досліджували бельгійську спадщину, до звичайних жителів, що десятиліттями користувалися цією інфраструктурою, і особливо не знали про її корені.

Лисичанськ пережив бойові дії та коротку окупацію ще в 2014-му. Після того він був фактично прифронтовом містом, тому війна відчувалась в розмовах із місцевими. Всі намагалися оговтатися й жили надією, що це не повториться, але менш ніж за рік все стало набагато гірше. І коли зараз я згадую наші зйомки, мені моторошно від того, що зробили росіяни з цим містом. Єдине, що хоч трохи гріє душу, — те, що люди, які власне й показали нам «бельгійський» Лисичанськ — Валерій Кіхтенко та Микола Скурідін, справжні патріоти свого краю та нашої країни, виїхали звідти і не потрапили в окупацію.

З ними ми не тільки побачили, як зовні виглядає спадщина, чи полазили по «заброшкам». Ми також побували у старих житлових будинках. Це було дуже цікаво — зрозуміти, яким бачили комфортне житло іноземні робітники та інженери більше ста років тому. Іноземці будували так, щоб було «як вдома». Вони приїжджали сюди родинами і мали звичні атрибути життя — передову лікарню, оркестри, улюблене пиво, якісні солодощі, футбол та крикет по вихідним.

З Миколою та Валерієм ми також поїздили навколо Лисичанська: відвідали Лисичу балку — вугільне родовище, яке дало назву місту. Побували на залишках рассолопроводу «Донсода-Карфаген» — надзвичайно складної та сучасної як для початку ХХ-го століття технічної споруди. По цьому рассолопроводу сіль йшла з Бахмуту на «Донсоду» майже 40 км. Взагалі, передові технології часів Сольве, вражають і сьогодні, адже крім рассолопроводу, навколо його підприємства, немов павутиння, розплелась довжелезна мережа канатних доріг, по яким на завод також доставлялись сировина та матеріали.

Коли ми їхали з Лисичанська після зйомок, я вірив, що скоро ми повернемося й покажемо вже готовий фільм у цьому місті. Ми планували цими показами привернути увагу до бельгійського спадку, актуалізувати необхідність його збереження… Звичайно, що зараз, коли наша Луганщина окупована ворогом, куди важливіше її звільнити і вже потім дивитися, що сталося з тим, що побудували тут бельгійці. І хтозна, може після нашої перемоги саме Бельгія могла б нам допомогти з відновленням цього краю, бо якихось сто років тому в Брюсселі жартома називали далекий Донбас «своєю десятою провінцією».

Лисичанськ після повномасштабного вторгнення Російської Федерації:

Архивні матеріали зі зйомок:

Дивіться також: