Про проєкт
Режисер Корній Грицюк — про фільм «Євродонбас»:
Восени 2023-го мій документальний фільм «Євродонбас» вийде в прокат українських кінотеатрів. Після більше ніж року показів за кордоном, від Канади до Шотландії, кіно нарешті дістанеться свого головного глядача — українського. До майбутнього прокату ми мали лише один публічний показ в нашій країні — у жовтні 2022-го року в Києві, у рамках кінофестивалю «Kharkiv Meet Docs».
Для кінопроєктів прокат – це завжди одночасно й кінець й новий початок. Така дистрибуція зазвичай відбувається вже після фестивалів та інших спеціальних показів. Фільм «йде у народ» і робота нам ним вже остаточно завершується. На сьогодні «Євродонбас» — це найтриваліший мій проект. Ми почали працювати над ним у 2019-му. Майже весь 2020 рік фільм був у розробці та у пошуку фінансування. В 2021-му ми його нарешті відзняли й зробили постпродакшн. На весну 2022-го планувалась дистрибуція, але настало 24-те лютого… Коли ми з моєю продюсеркою та співавторкою Анною Паленчук задумали «Євродонбас», ми більше за все хотіли у цікавій формі розповісти про західну історію модернізації цього регіону, саме українському глядачу. Ми не думали про фестивалі та іноземну аудиторію і дуже боялися зняти «черговий гнітючий артхаус про Донбас на експорт». Ми вирішили зробити яскраве документальне кіно і закохати глядачів в європейську спадщину Сходу України.
У реалізації цього нам мали допомогти цікаві локації, харизматичні герої та архівні матеріали ХІХ-го століття, які в Україні ніхто не бачив. Більше того, ми вирішили «оживити» ці архіви, аби вони виглядали як хроніка. Звичайно, що зробити це ми могли лише в рамках фінансування від Держкіно України. І завдяки нашій фантазії і талановитій відеодизайнерці Жанні, це вдалося.
І це не моя думка, адже за останній рік ми показали наш фільм у багатьох країнах. Через війну ми отримали і продовжуємо отримувати багато запитів на покази «Євродонбасу» за кордоном на різних майданчиках, в тому числі й на кінофестивалях, про які ми не думали.
Цей фільм, на нашу думку, суто український, був з великим ажіотажем показаний навіть на такому престижному заході як «Hot Docs» в Торонто, який входить у топ 5 світових фестивалів по документальному кіно. І саме на одному з показів у Канаді ми почули фразу від глядача, яка винесена в назву цього тексту. У нашому фільмі дійсно багато рідкісних архівів Донбассу на межі ХІХ-го та ХХ-го століть. Ми шукали і знаходили їх всюди, де могли — в бельгійській хімічній корпорації, в музеях Уельсу, в родинних колекціях у Франції, в релігійних німецьких спільнотах. Однак велика війна зробила й наші зйомки унікальним сьогодні архівом.
Під час кіноекспедиції навесні-влітку 2021-го ми проїхали дуже багато кілометрів від узбережжя Азовського моря до Лисичанська. І ледь не всі місця, де ми тоді були, сьогодні або перетворилися на лінію фронта, або зруйновані й окуповані. Так вийшло, що наш проєкт був ледь не останнім великим (не з точки зору досягнень, про свої стрічки я так навряд чи колись скажу, а з точку зору об'єму роботи) українським фільмом, знятим на Донбасі до повномасштабної війни.
Того регіону, яким ми його відзняли, вже нема. Можливо, він стане краще після нашої перемоги. Можливо, війна навпаки перетворить його на територію, де ніхто не захоче жити, але він точно ніколи не буде таким, яким був у 2021-му. І хоча я й не історик і не філософ, а лише кінорежисер родом з Донецька, я думаю, що ця війна прямо зараз закриває певне історичне коло.
130-150 років тому завдяки західним інвестиціям та промисловцям-візіонерам, таким як Джон Г'юз, Донеччина і Луганщина (до того — аграрні і малозаселені українські регіони) стали індустріальними і космополітичним Вавілонами. Процеси, які тоді почалися, — трудова міграція, розбудова величезних підприємств, зростання урбанізації за рахунок села, продовжувалися й за часів СРСР. Вони зробили Донбас таким, яким ми його знаємо. У постіндустріальне ХХІ століття він прийшов зі своїм потужним, але давно застарілим бекграундом, який наша держава ще намагалась якось підтримувати дотаціями на модернізацію, приватизаціями та іншими методами, не наважуючись на радикальні реформи, які загрожували соціальним вибухом. Якби не 2014 рік, напевно, так би воно продовжувалося і до сьогодні: Донбас, який ніби «всіх годував», так би і залишався відсталим тягарем з ностальгією по минулому.
І ось ця велика війна з її катастрофічними руйнуваннями — навіть таких гигантів, як «Азовсталь» і «Комбінат Ілліча», як мене здається, остаточно закриває промислову главу в історії Донбасу. Більшість його підприємств буде просто неможливо відновити. Більше того — особливої економічної чи соціальної доцільності в цьому вже немає. Аби мати майбутнє, Донбас разом зі своїми величезними заводами, комбінатами та російськими зазіханнями, нарешті має стати історією. Бо це — єдиний шанс розквітнути українським Луганщині та Донеччині, розквітнути і придумати для себе нові сенси.
І саме в цьому, особисто я, знаходжу для себе хоч якийсь оптимізм в ці непрості часи. Під час роботи над цим проєктом разом із «Ізоляцією», мені було дуже складно передивлятися як наші зйомки, так і ті архіви, що ми знайшли. Передивлятися і розуміти, що такого Маріуполя вже нема. Як нема і Лисичанська. Як і Бахмута. Як і багатьох інших міст і селищ.
Історикиня Лариса Якубова під час нашого інтерв'ю для фільму, цікаво назвала той європейський Донбас, який потонув у вирі буремних подій початку ХХ-го століття, «Атлантидою». Її залишки, як і пострадянський Донбас ми назавжди зафіксували у нашому фільмі «Євродонбас». У фільмі, «створеному з купи архівів, який й сам тепер став архівом».
Дивіться також: