Територію ІЗОЛЯЦІЇ у Донецьку досі захоплено. Зараз фонд перебуває в Києві.

«Ландшафт — це процес, що безперервно триває». Читацька група з Тімом Інґольдом

Стаття була вперше опублікована незалежним виданням ВОНО. Цей текст є результатом обговорення наукової статті Тіма Інґольда «Temporality of the Landscape» під час читацької групи резиденції «Ландшафт як монумент», ініційованої фондом ІЗОЛЯЦІЯ за підтримки Українського культурного фонду. Модераторка читацької групи: Олександра Майборода. Куратори резиденції: Олександра Погребняк та Дмитро Чепурний.


Зазвичай ландшафт розуміють як широкий краєвид, що відкривається з віддаленої точки спостереження. Слово «ландшафт» асоціюється з пейзажем — панорамним образом природи — епічним, статичним, таким, що не надається до змін. Ми сприймаємо ландшафт як застиглий об’єкт споглядання. Водночас реальність демонструє динамічність ландшафту. На прикладі України останніх років добре видно його трансформацію — починаючи від лісових пожеж і паводків до хаотичної забудови урочищ і парків та зносу старих монументів і встановлення нових.

Резиденція «Ландшафт як монумент» була присвячена роботі з поняттям ландшафту. Під час читацької групи резиденції учасниці/ки шукали різні способи мислення про ландшафт: чим він може бути (є), якщо не образом або наративом? Британський антрополог Тім Інґольд пропонує погляд на ландшафт не лише як на сукупність споріднених елементів, але як на і сукупність пов’язаних активностей. Його концепція лягла в основу резиденції та виставки «Світ для всіх і всього».

Тім зауважує, що існує звичка розглядати ландшафт або як пасивний фон для людської діяльності, або як символічне упорядкування простору. На думку Тіма, плідніше розглядати ландшафт темпорально, тобто як процес, що постійно трансформується діяльністю матерії та живих організмів.

Для тлумачення ландшафту Тім вдається до концепту «dwelling perspectives» (dwelling — «дім, житло»), що заперечує відчуження людини від ландшафту. Це поняття вкотре нагадує про неможливість позиції «бачення нізвідки» і роль різноманітних органів чуття у формуванні нашої перспективи. Розвиваючи неантропоцентричний підхід в антропології, Тім тимчасово вводить поняття «taskscapes» (поєднання слів task — «завдання» і landscape — «ландшафт») замість ландшафту. Це поняття передбачає агентність різних елементів ландшафту. Ландшафт, або ж матерія, з якої він складається, діє або має на меті певні завдання на багатьох рівнях: фізичному, хімічному, біологічному.

Учасники резиденції обговорювали з Інґольдом його статтю «The Temporality of the Landscape» (1993) і актуальність тексту у 2020 році в контексті збереження культурної спадщини. Нижче — пряма мова Тіма, законспектована під час обговорення.

 Скріншот з тексту Тіма Інгольда «The Temporality of the Landscape» © ІЗОЛЯЦІЯ, 2020

Застигла форма сукупності завдань

До речі, мені не подобається це слово «taskscape». Я його вигадав саме для того, щоб потім позбутися. Я хотів показати, що taskcape та landscape — це те саме. Якщо ми розуміємо ландшафт як процес, що триває, це слово нам не потрібно. Це жахливе слово, тому просто чудово, якщо воно погано перекладається. Мені воно не подобається, на відміну від слова «task».

Хтось із вас запитував, яка різниця між «завданням» та «дією» (task and act). Обидва ці слова позначають те, що люди роблять, але різниця дуже важлива. Завдання — це те, що лягає на вас. Дія — це те, що ви можете просто зробити за власною ініціативою. Але коли дія є завданням, вона ставить вас у поле якихось стосунків, у якусь колективність. Є щось, що від вас вимагається завдяки вашому членству в групі. Отже, «завдання» — це реляційний термін у тому сенсі, в якому «дія» ним не є.

Якщо ви мати чи батько і вам доводиться міняти памперси дитині — це завдання. Заміна підгузок лягає на вас, але це не означає, що хтось нав’язує вам це робити. Це просто лягає на вас, адже ваше існування як людини пов’язане з набором стосунків. У цьому прикладі це стосунки з дитиною, але це може бути що-небудь інше.

 Тім Інгольд на резиденції «Ландшафт як монумент» © ІЗОЛЯЦІЯ, 2020. Фотограф: Руслан Сингаєвський

Заборона на взаємодію з об’єктами спадщини

Щодо назви вашої резиденції «Ландшафт як монумент»: у ній є щось, на мій погляд, суперечливе. Слово «монумент» викликає образ побудованої споруди, яка має зберегтися на всі часи. Як відомо, у стародавніх цивілізаціях правитель будував монументальний палац, або піраміду, або якесь місце для поховання з думкою, що таким чином він забезпечує своє безсмертя.

Це ніколи не спрацьовувало, монумент врешті-решт руйнувався, археологи його розкопували і намагалися зрозуміти, що сталося. Проблема монументу полягає в тому, що він схожий на кита, якого викинуло на пляж — це річ, яка застрягла у своєму часі і не може рухатися далі. Такий погляд суперечить ідеї ландшафту як процесу, що безперервно триває.

У Великобританії ми маємо проблему з цим, коли справа стосується збереження спадщини. Ця спадщина може включати такі речі, як пам’ятники війни або елементи ландшафту. Наприклад, коли ви відпочиваєте у горах, існує загальноприйнятий звичай піднімати камінь і класти його в банку — в купу каміння на вершині гори. Тож усі, піднімаючись на гору, знаходять камінь і кладуть його в банку. Банка зберігає пам’ять про всіх людей, що пройшли повз, і постійно створюється та відтворюється разом з історією місцевого ландшафту.

Проте іноді управлінці спадщини перетворюють ці банки на монументи. Коли це монумент, вам не дозволено його змінювати. Ви не можете підняти камінь і покласти його у банку, тому що він має бути збережений таким, яким є зараз. Замість того щоб банка запрошувала мандрівника і казала, що є дещо, частиною чого він може бути, монумент кричить: «Я завершений, можеш дивитися на мене, але взаємодіяти зі мною не можна».

Існує чітка різниця між елементом ландшафту, який постійно розвивається разом із людьми, та встановленим монументом. Отже, якщо ми кажемо, що ландшафт є монументальним, ми маємо на увазі, що він якимось чином був заморожений у часі. Самі люди, які населяють цей ландшафт, уже не можуть здійснювати його трансформацію.

Ландшафт як поверхня або як циркуляція матеріалів

Чи може бути погода частиною монументу? Це питання, над яким я багато думаю останнім часом. Минуло більше ніж 30 років відтоді, як я написав «The Temporality of the Landscape» — у статті є багато речей, якими я не особливо задоволений. Нещодавно я почав розробляти ідею weather-world замість ландшафту. Проблема з ландшафтом у тому, що це слово приділяє більшу увагу формі землі та її поверхні, ніж тому, що відбувається вгорі з погодою або внизу у ґрунті.

З кліматичною кризою це, як правило, стає досить важливою справою — що ми робимо з погодою? Поняття ландшафту починає розчинятися у більшій сукупності відносин. Ландшафт зосереджується на поверхні речей, а не на циркуляції матерії, що відбувається під землею і над її поверхнею.

 Читацька група під час обговорення тексту «The Temporality of the Landscape» © ІЗОЛЯЦІЯ, 2020. Фотограф: Руслан Сингаєвський

Два сенси збереження: біологічні процеси та артефакти

Ми повинні розрізняти два тлумачення збереження (ред. — preservation): як зберігання чогось у первинному стані та як надання змоги життю продовжуватися. Подумайте про себе як про людину та спитайте: «Чи ви добре збереглися?». Вам би не хотілося, щоб хтось заморозив вас і сказав, що має тримати вас такими, якими ви є сьогодні. Коли ми говоримо про людей і запитуємо, скільки триває людина, скільки триває життя, ми ні на мить не припускаємо, що ця людина повинна залишатися незмінною. Вона зростає, і старіє, і зазнає всіх цих біологічних процесів. Коли ми переходимо до артефактів та творів мистецтва, ми чомусь припускаємо, що збереження означає підтримку чогось у такому стані, як зараз.

На мою думку, це абсолютно суперечить будь-якому поняттю сталості (ред. — sustainability). Якщо сталість не полягає у збереженні речей у стійкому стані, тоді в тому, щоб дозволити речам, життю, людям, тваринам продовжуватися та продовжувати рух. І вони можуть робити це лише в тому випадку, якщо циркуляція матеріалів та енергії, необхідних їм для життя, триватиме. Це рух речовини та енергії, який має продовжуватися.

Об’єднати археологію та антропологію​​​​​​​

Що ж до цілі статті «The Temporality of the Landscape», то це об’єднати археологію та антропологію. Про що ми можемо запитати, кажучи «скільки йому років?». Припустимо, ви взяли дерев’яний артефакт, витягнутий з археологічних розкопок, і сказали б: «Це дата цього артефакту». Скільки насправді років цьому артефакту? Дата просто стосується моменту його створення. Але він був зроблений із деревини, і деревина вийшла з дерева, а дерево — з насіння. Ми могли б говорити про це як про артефакт, але також — як про шматок дерева, який має власну історію. Об’єднати археологію та антропологію це значить зосередитись на історії матеріалу та на тому, що з ним сталося, а не на об’єкті самому по собі.

Що почитати:​​​​​​​

  • Tim Ingold, The Temporality of the Landscape (1993);

  • Tim Ingold, Being Alive: Essays on Movement, Knowledge and Description (2011), especially Part 3, ‘Earth and Sky’;

  • Tim Ingold, Making: Anthropology, Archaeology, Art and Architecture (2013), especially Chapter 6, ‘Round mound and earth sky’;

  • Caitlin DeSilvey, Curated Decay: Heritage beyond Saving (2017);

  • Bjørnar Olsen, Þóra Pétursdóttir (eds), Ruin Memories: Materialities, Aesthetics and the Archaeology of the Recent Past (2014).