ZMINA: Rebuilding - Театр як прихисток: «Mariupol#nadiya_na_svitanok» виводить українську реальність на світову сцену

Проєкт «Mariupol#nadiya_na_svitanok» використовує театр як дзеркало української реальності та інструмент зцілення. Співавторка вистави — Марина Бортник-Гулевата, завідувачка літературно-драматургічної частини Хмельницького обласного академічного музично-драматичного театру. Дія розгортається в укритті заводу «Азовсталь» та занурює глядачів у психологічну глибину війни, водночас зосереджуючи увагу на стійкості та надії.

Після недавніх показів у Кракові та Барселоні вистава не лише розповідає світові про українську реальність, а й допомагає переселенцям знову відчути зв’язок із домом. Ми поговорили з Мариною Бортник-Гулеватою про те, як створювалася ця постановка, чому культурна дипломатія сьогодні така важлива, і яку роль театр може відіграти в майбутньому України.

Як виникла ідея створення вистави «Маріуполь#nadiya_na_svitanok»? Що стало головним поштовхом для її реалізації і які етапи були найскладнішими у процесі створення? Як війна вплинула на її концепцію та втілення?

Ідея створити виставу з’явилася ще на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли в Хмельницькому перебувало багато внутрішньо переміщених осіб, зокрема й із Маріуполя. Марина Пінчук, одна зі співавторок п’єси, родом саме з цього міста. Її ця тема боліла особливо гостро — і вона звернулася до мене з пропозицією зробити щось творче на цю надзвичайно важливу тему.

Перший варіант вийшов дуже трагічним — і з часом, до моменту постановки, він істотно змінився. 

Ми зрозуміли: маємо дати людям не лише біль, а й надію. 

Коли текст був готовий, мені вдалося отримати грант від Українського культурного фонду — стипендію на продовження творчої діяльності. Саме завдяки цим коштам постановку арттерапевтичної вистави вдалося реалізувати. Проєкт втілили в життя режисер-постановник Микола Бабин, художниця Діана Рудчук та балетмейстер-постановник Ілля Шевчук.

Які основні цілі гастролей вистави? Чи була вона спрямована більше на українців за кордоном, щоб надихнути їх на повернення, чи на міжнародну аудиторію, щоб привернути увагу до українських реалій? Як вистава балансувала ці дві цілі?

Звісно, ці гастролі були спрямовані й на підтримку наших українців, які зараз вимушено перебувають за кордоном. Але головною метою ми бачили прагнення донести до іноземної аудиторії реальність України. Ця вистава — максимально наближена до переживання жаху війни. Усе відбувається в укритті «Азовсталі», і глядачі буквально опиняються в одному просторі з акторами, стаючи безпосередніми свідками подій. Через це ми змогли, бодай на дві години — саме стільки триває вистава — дати людям у Польщі та Іспанії відчути, що проживали українці на початку повномасштабного вторгнення і що відчувають досі. Фактично, вистава стала точкою зустрічі двох категорій глядачів — тих, хто залишився в Україні, і тих, хто був змушений її покинути. Ми допомогли їм психологічно зблизитися, почути й відчути одне одного.

Адже не лише ті, хто залишився вдома, потребують підтримки та розуміння. Ті, хто втратив дім і змушений жити в новій країні, теж носять у собі глибокий біль — і їм теж потрібне співпереживання. 

Так, найкраще — жити у своєму домі, на своїй землі. Але якщо Україну зараз не підтримають, якщо не допоможуть, мільйони людей можуть більше ніколи не мати дому.

Чому саме історія, що розгортається в укритті заводу «Азовсталь», стала основою сюжету? Яку символіку та глибший сенс несе цей простір для глядачів, як українських, так і іноземних?

Укриття «Азовсталі» — це простір, з якого, по суті, почалося публічне усвідомлення жаху цієї війни. Це було умовно безпечне місце, де тисячі жителів Маріуполя шукали прихисток. Там, у бетоні й темряві, опинилися разом люди різного віку, статусу, світогляду, навіть політичних переконань. Але війна поставила їх перед фактом: вони мають вижити — разом, пліч-о-пліч, не зважаючи ні на що.

Це не умовність. Як я вже згадувала, в Україні ми граємо виставу лише в укриттях — в укритті Хмельницького театру імені М. Старицького або інших театрів. Це наш принцип. Ми хочемо, щоби глядач опинявся в тій самій ситуації, що й герої — не просто дивився виставу, а переживав її зсередини. Під час гастролей у Кракові та Барселоні, звісно, ми не мали змоги грати в справжніх бомбосховищах — у мирних країнах таких приміщень зазвичай немає. Але ми просили, щоби сцена була максимально схожою за відчуттям: без вікон, камерна, зі стільцями, розставленими по колу. Щоб актори опинялися віч-на-віч із глядачем — так само, як українці опинялися віч-на-віч один із одним у перші дні вторгнення.

Окрім того, укриття «Азовсталі» — це не єдина будівля Маріуполя, знищена Росією, яку ми згадували. У п’єсі, відповідно й у виставі, є персонажка Марія (роль виконувала заслужена артистка України Лариса Курманова), яка найстарша та знає все про місто, в якому жила. Паралельно з подіями, які відбуваються з іншими персонажами, вона розповідає історії будівель Маріуполя. Також символічним було те, що до Польщі та Іспанії ми привезли фотознімки знищених цих будівель — щоб, чуючи історії їхнього життя, люди могли наочно побачити, на що вони перетворилися від рук загарбників.

Але посеред руйнування настає момент арттерапії. Наймолодші персонажі — Вікторія та Андрій (у виконанні Анастасії Болюх і Дмитра Франчука) — запрошують глядачів додати барв до сірого укриття: намалювати символи надії та мрії про майбутнє. Ці малюнки потім прикріплюють до зображень зруйнованих будівель, перетворюючи руїни на полотно стійкості. В Україні ми залишаємо ці картини на стінах укриттів, де показуємо виставу.

Вистава поєднує мистецтво та елементи арттерапії. Як ці елементи вбудовані в сюжет і яким чином вони впливають на глядачів? Чи є у вас приклади того, як це позначалося на емоційному стані аудиторії?

Окрім того, що укриття — це умовно безпечне середовище, де можна сховатися від обстрілів, насправді це зазвичай сірі, сирі приміщення, де мало простору, світла й повітря. До того ж вони найбільше асоціюються з війною — зі станом українців, які, наче замкнені в жахливих умовах, і не мають світла надії. Але коли глядачам, разом із героями вистави, пропонують розфарбувати цей простір, додати барв і вікон, щоби не проґавити «наш світанок», ми демонструємо: на жаль, існують ситуації, які від нас не залежать. Але від нас залежить, як ми поводитимемося в цих ситуаціях. Тому навіть на руїнах можна створювати нове місто, нове життя. Головне — щоби поруч були рідні та близькі люди.

Приклади того, як це впливає на стан аудиторії, — це сльози наприкінці вистави. Але це сльози очищення! Сльози звільненої емоції, яку глядачі нам довіряють. Адже з початку повномасштабного вторгнення більшість людей закрилися в своєрідні емоційні «панцирі», щоб не відчувати біль, який роз’їдає зсередини. А для того щоб рану лікувати — її спершу треба очистити.

Під час гастролей ми проводили опитування, щоб зібрати відгуки глядачів про їхні враження від вистави. Було надзвичайно зворушливо побачити, що більшість відповідей були переважно позитивними — багато людей відзначали, наскільки глибоко їх вразив цей досвід і як він допоміг їм опрацювати власні емоції.

Чи були під час підготовки вистави залучені психологи чи терапевти, які допомагали формувати арттерапевтичну складову? Як аудиторія реагує на такі терапевтичні моменти в ході перегляду?

Так, безумовно. Психологи та психотерапевти надавали консультації ще з початкових етапів написання п’єси й до обговорення вистави після прем’єри в Хмельницькому. Їхня участь була надзвичайно важливою для формування драматургічного матеріалу — саме завдяки їм він став більш збалансованим і життєствердним.

Ми не могли оминути тему смерті, адже визнання емоцій є ключовим для їх опрацювання. Але ми уважно поставилися до того, як саме її подати. За порадою психологів момент втрати було винесено за межі сценічного простору — за межі укриття. Замість прямого зображення трагедії вистава фокусується на тому, як герої переживають цю втрату. Через їхню історію ми показуємо: навіть у горі й скруті людина не залишається сам на сам із бідою. За умови сильної віри та надійної підтримки поруч — усе можна витримати.

Упродовж усього творчого процесу ми щиро переймалися тим, щоб вистава не стала психологічним тригером для глядачів. Саме тому ми зробили все можливе, аби дуже обережно обійти всі потенційно болючі моменти сприйняття.

Вистава наголошує на відновленні психо-емоційного стану як фундаменті для майбутньої відбудови українських міст. Як, на вашу думку, культурні ініціативи можуть інтегруватися в процес фізичної та соціальної реконструкції країни?

Культура може слугувати формою м’якої дипломатії. Завдяки театру глядачі в інших країнах мають змогу емоційно долучитися до українського досвіду й краще зрозуміти наші випробування. Ці емоції не йдуть у жодне порівняння з простим знанням фактів або теорії про події.

Елементи арттерапії та віра в те, що кожен може долучитися до змін у власний спосіб, здатні надихнути людину поставити собі запитання: «Як я можу допомогти комусь відбудувати його дім?» або «Як я можу підтримати тих, хто цього потребує?»

Сьогодні по світу розкидані не тисячі, а мільйони українців. Переживаючи власну психологічну травму, вони продовжують боротьбу за Україну там, де знайшли прихисток.

 Дуже важливо, щоб вони відчували: вони не самі. Що наш спільний біль — помічений і підтриманий. І ця підтримка може йти від людей інших національностей, незалежно від їхнього статусу чи соціального становища. Кожен, у свій спосіб, може зробити хоча б маленький крок до миру, свободи та відбудови України.

Чи маєте ви історії від глядачів, які надихнулися виставою? Можливо, були ті, хто після перегляду прийняв рішення повернутися в Україну або долучитися до ініціатив з відновлення?

Найбільше вражали історії глядачів, які після вистави, зі сльозами на очах, дякували нам за те, що ми приїхали. Казали, що серед побутових дрібниць — на кшталт «яку каву сьогодні пити» — забуваються справді важливі речі: людяність і співчуття.

Ми зустрічали жителів Маріуполя, які щиро говорили: «Дякуємо, що привезли нам шматочок нашого життя». Іноземці ж запевняли: Україну потрібно підтримувати — і цю підтримку слід продовжувати за будь-яких обставин.

Чому для початку гастролей були обрані саме Іспанія та Польща? Чи пов’язане це з великою українською діаспорою в цих країнах? Якими критеріями ви керувалися при виборі цих локацій?

Насправді ще до прем’єри вистави в Хмельницькому до нас звернулася одна організація з Барселони, яка висловила бажання запросити нас із показом. Згодом із подібним запитом звернулися й українці з Кракова. До того ж саме з Кракова є прямий авіарейс до Барселони, що зробило маршрут зручним у логістичному плані. Тож цей тур вдало поєднав щире бажання аудиторії та реальні можливості для реалізації.

Чи планували ви залучати місцеву аудиторію в цих країнах під час гастролей? Як адаптувалась вистава для неукраїнськомовних глядачів?

В Іспанії ми забезпечили синхронний переклад із необхідним технічним обладнанням для живого перекладу. У Польщі використовували екран із субтитрами польською мовою. Оскільки польська мова ближча до української за звучанням, формат субтитрів виявився зручнішим і природнішим для сприйняття.

Хмельницький академічний музично-драматичний театр за останній рік активно працював у складних умовах війни. Як це вплинуло на вашу творчу діяльність? Чи змінилися пріоритети у виборі репертуару або методів роботи?

Основна зміна, пов’язана з роботою в умовах війни, — це постійна адаптація до нових викликів: як до змін у потребах глядачів, так і до суто фізичних умов праці. Наприклад, під час повітряної тривоги вистави перериваються — усі переходять до укриття. Після відбою ми або продовжуємо виставу, або переносимо її на іншу дату.

Вистава «Маріуполь #надія_на_світанок» відбувається в укритті, тому її можна не переривати під час тривог. Крім того, завдяки підтримці друзів з інших країн театр отримав потужний генератор, що дає змогу працювати навіть за умов відсутності електроенергії — це дуже рятує, особливо останнім часом.

Щодо вподобань глядачів, то з початком повномасштабного вторгнення ми особливо відчули, наскільки важливим для них є театральне мистецтво. Як сучасні п’єси, так і класичні — різножанрові та різностильові — допомагають людям перезавантажитися й хоча б ненадовго відволіктися від реалій.

Ми також продовжуємо використовувати театр як інструмент арттерапії. Нещодавно реалізували ще один грантовий проєкт за підтримки Українського культурного фонду — постановку арттерапевтичної вистави для військових та ветеранів, зокрема з інвалідністю. У ній ідеться про позитивні моменти, пережиті в складних обставинах, про гумор військових, мотивацію й щиру вдячність за наш захист.

Театр має багаторічний досвід у створенні різножанрових вистав. Як цей досвід допоміг у реалізації такого складного та багатогранного проєкту, як «Маріуполь#nadiya_na_svitanok»?

Говорячи про досвід, варто передусім згадати історію. Аналізуючи діяльність театру, зокрема в роки Другої світової війни, ми розуміємо, що головна сила мистецтва — у підтримці та емоційно-психологічній допомозі людям, які змушені переживати важкі обставини.

Так само і сьогодні працівники культури не можуть залишатися осторонь важливих подій. Мова й культура — це наша ідентичність, основа будь-якої нації. Але водночас — це й той внутрішній нерв, що є в кожному громадянинові. У важкі моменти саме культура має стати джерелом духовної та моральної підтримки для всіх.

Гастрольна діяльність театру за кордоном є важливим елементом культурної дипломатії. Які уроки чи досвід ви отримали під час цих гастролей, які можуть допомогти у подальшій роботі?

Це були одні з перших міжнародних гастролей. У 2023 році театр виступав у Молдові в межах проголошення 2023 року Роком української культури в цій країні. Маючи цей і попередній досвід, ми можемо зробити кілька висновків.

Передусім, культурна дипломатія — це потужна сила, яка допомагає формувати глобальне сприйняття України. Подібні гастролі мають відбуватися регулярно, щоб світ бачив Україну як незалежну державу з власною історією, нацією та традиціями.

Крім того, реакція міжнародної аудиторії на наші вистави підтвердила високий рівень нашої роботи. Це особливо важливо для подолання комплексу меншовартості, який роками нав’язувався нам ідеологією країни-агресора. Усвідомлення того, що наші постановки тепло сприймають за кордоном, мотивує колектив розвиватися, вдосконалюватися й рухатися вперед.

Чи розглядаєте ви можливість розширення гастролей «Маріуполь#nadiya_na_svitanok» на інші країни? Чи є запити від українських громад або культурних установ за кордоном?

Так, під час організації цих гастролей ми отримали запити з Естонії та Німеччини. Звісно, ми дуже хотіли б представити виставу і в цих країнах. Наразі ми активно шукаємо фінансові можливості для реалізації такого туру та ведемо перемовини з представниками зацікавлених сторін.

Які ключові висновки ви зробили з цього проєкту? Чи є ідеї, як поширити досвід поєднання мистецтва та арттерапії на інші театральні ініціативи в Україні?

Театральна спільнота України сьогодні надзвичайно згуртована. Ми постійно ділимося досвідом — через спілкування, гастролі, участь в обмінних програмах і фестивалях.

До прикладу, перед гастролями до Іспанії та Польщі вистава «Маріуполь#надія_на_світанок» брала участь у фестивалі в Миколаєві, де її грали в укритті під час ракетного обстрілу міста. Прямо під час вистави стався «приліт», зникло світло. Частину вистави ми догравали при підсвітці ліхтариків глядачів, решту — за допомогою генератора.

Це наша реальність. Та водночас — це і свідчення того, що зараз не існує ізольованих ініціатив. Усі ми працюємо задля спільної мети, всі намагаємося експериментувати й шукати ефективні форми висловлення. І найголовніше — підтримуємо одне одного.

Як, на вашу думку, мистецтво та культура можуть бути інтегровані в довгострокову стратегію відновлення України? Яка роль театру в цьому процесі?

Повертаючись до історії: мистецтво та культура — це те, що першими знищують загарбники, коли окуповують території інших країн. Але, як ми вже згадували вище, саме вони є головним нервом ідентичності будь-якої нації. Саме мистецтво та культура формують ідеологію, світогляд, духовний світ людей. Відновлення України неможливе без розвитку цих ключових напрямів.

І водночас у період війни, коли всі пріоритети країни здебільшого зосереджені на військових потребах, розвиток культури та мистецтва перебуває в найменш вигідних умовах. Однак саме зараз перед нами відкриваються двері багатьох країн, які готові щедро ділитися своїми досягненнями та підтримувати саме мистецтво й культуру України. І це допоможе згодом акумулювати нові знання у довгостроковій стратегії відновлення України — новими потужними силами театру, зокрема.

Author: Mariia Akhromieieva / Марія Ахромєєва

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).