Заземлення. Пошук взаємодії з білою землею

Авторка: Олена Масон

“Гуртобус. Пошук взаємодії” – так ми означили тему нашої першої експедиції на лендарт симпозіум “Простір прикордоння” в селищі Могриця.

Майже тиждень відеографка та фотографка Анна Рогоцька, дослідниця Анна Потьомкіна та кураторка Гуртобуса Олена Масон записували інтерв’ю, спостерігали за створенням робіт, зустрічали світанки та шукали взаємодії з художниками та кураторами симпозіуму.

Крейдяні кар’єри, незайманий ландшафт, сила землі, комета Neowise, яка максимально наблизилась до нашої планети саме тоді.

Учасники Могриці кажуть, що це місце дає відчуття відсутності часу, повернення до першобутності та сили природи. Хтось переживає єднання з землею, у когось з’являється відчуття містичності.

У британського антрополога Тіма Інгольда зустрічається образ “environment that is itself pregnant with the past”*. У крейдяній породі навічно законсервовані артефакти з прадавніх часів, земля вагітна пам’яттю. Під ногами всюди лежать “чортові пальці”, або белемніти, свідки мезозойської ери та присутності Світового Океану, на тому самому місці, де проходить симпозіум. Це певний фрейм та умови, в яких працюють митці.

Ти маєш бути пильним, споглядати, не нашкодити – це неписане правило для учасників-лендартистів.

То що ж таке Могриця? Чому місце притягує і водночас паралізує стількох художників з усієї України вже 23 роки?

Катя Бучацька

Могриця – це не місце. Це спільнота. Тут немає роботи на результат.

Ми не винні жодній інституції, тут відсутня фінансова складова і це дає простір, щоб довести свою думку до результату і показати, можливо, п'яти людям.

Я бачу, що Могриця еволюціонує. Я пов’язую це з появою нових учасників, хоча б з приїздом нашої київської групи (Катя Бучацька, Люся Іванова, Єгор Анцигін, Станіслав Туріна та інші) додали новий підхід, в бік теоретизації лендарту. Заразом ми боялись нашкодити, змінити кардинально вектор, втрутитись в існуючу атмосферу.

Задоволення від зробленої роботи – це не те до чого я прийшла одразу. Більшість мого життя – це було реалізацією плану, хто такий художник. Я думала, як правильно зробити роботу. Можна було знехтувати своїми інтересами заради того, щоб зробити її правильно. Зараз прийшло розуміння, що робота може бути будь-якою і ніякою конкретно не має бути. Ти маєш її відчувати.

Перші рік-два я дійсно клякла перед ландшафтом, не розуміла, що я можу додати? Чи знайде моя робота своє місце. Чи можу я створити об’єкт нічого не створюючи? У мене були спроби hard working робіт, були споглядання. Цього року, наприклад, я взагалі відкрию галерею з фуршетом та вечіркою.

З’явилась заборона на “копання”, бо скільки можна? І, наприклад, позаминулого року, вже була робота з абстрактним копанням, де автори іноді покопують. Лендарт симпозіум став мультидисциплінарним, додались медіа звук, аудіо, відео. Тобі вже не обов’язково працювати лопатою. ”

Графік симпозіуму дуже інтуїтивний, кожен працює в своєму темпі, всі прискорюються тільки в останні дні перед презентаціями. Два тижні безкінечних чаювань, підготовка імпровізованих майстерень, обговорень ідей із кураторами та біля вогнища.

Рамкою та умовою для роботи стає погода. Учасники ніколи не знають, коли замість втілення свого задуму їм доведеться копати траншеї для відводу дощової води.

Погода може змінити все, може зруйнувати роботу, може змусити зупинитись на кілька днів, поки йде злива. Ніхто не нарікає та приймає обставини такими, які вони є.

Ми говоримо з харківським художником Костянтином Зоркіним, поки декілька учасників ловлять ритм дощу на тамтам, витворюючи симфонію природнього оркестру.

Костянтин Зоркін

Костянтин Зоркін – один з кураторів цьогорічного симпозіуму. Зі своєю групою вони прагнули окреслити та систематизувати риси українського лендарту. Ці риси несистемні, деякі просто жартівливі.

Трикутник позначає загальні риси, широкого спектра.

Коло – зовнішні риси.

Квадрат – метафізичні.

Інше – формальні та несуттєві.

Ось деякі із них:

Археологічність
Міфогенез
Концептуальність та мінімалізм
Іронія
Обмін енергією
Спостереження
Перформативність/інсталяційність
Тимчасовість
Незалежність
Експериментальність та лабораторність
Комунікативність

Могриця – це енергетичне поле. Я добирався до нього три роки і коли дістався, у мене було відчуття, що я завжди був його частиною. Це позачасовий простір.

Є такий вид художників, що вирізняється особливою роботою з матеріалом і самим вибором матеріалів, а ще – відсутністю посередників у цьому процесі. Під посередниками я маю на увазі ті фактори, що прив’язують митця до вимог часу, соціуму, ринку, моди тощо.

Це як яблуко, яке ти зриваєш із дерева і їси. Ти бачиш яблуко, бачиш дерево з якого воно зірване, радість контакту проста і безпосередня. Їсти яблуко з дерева – це інший досвід, ніж купити яблуко в супермаркеті. Яблуко з дерева і з супермаркету – це два різні яблука, хоча зовнішньо їх можна сплутати. Так само ненатуральність мистецтва суперечить землі і природі творчості, що із землею пов’язана. Художники, які звикли до “стерильного” контексту, концептуалізованого, політизованого та медіалізованого арту, опиняючись у Просторі Покордоння, намагаються спроектувати свою звичну позицію на це середовище. Але тут мистецтво неможливо стерилізувати, бо життя б’є з усіх боків, ми фізично сидимо зараз під дахом, через дощ.

Натуральність в лендарті виражається буквально, через чутливість до місця, через відмову від заготовок, через живу дію у відповідь на невербальне запитання живого контексту. Коли я беру ніж і вирізаю з дерева, між моїм тілом і тілом дерева майже немає перешкод. Навколо сонце, вітер, дощ, трава, птахи. І теж немає перешкод. Цей принцип важко перенести в майстерню.

Для мене натуральна, природня лінія в мистецтві - це магічна лінія. Художників магічної лінії ніколи не було багато. Але вони існують. Влодко Кауфман, Сергій Якунін, Віталій Кохан, Олександр Животков, Петро Бевза, Антон Саєнко, Наташа Лісова – для мене ті художники, що не тільки працюють із живими матеріалами, а пов’язують свою творчу практику з лендартом на метафізичному рівні.

Таке мистецтво дуже українське. Містичний підхід дуже природній для нас. Я сам цього довго не розумів, адже виріс в радянській сім’ї. Навіть розуміння, що таке українська мова, що це не варіація російської, прийшло до мене пізно. Мова пов’язана з землею, вона формує і трансформує мислення, так само, як і мова мистецтва.

Зараз я приходжу в майстерню і мені не вистачає землі, не вистачає натурального матеріалу.

На Могриці міфологізується сам простір.

Ось летить лелека, або сокіл. Він не знає, що ми за ними спостерігаємо, думаємо про їх символізм, вони просто тут пролітають. Тут є спільний код, який будь-хто може прочитати без спеціальної інтелектуальної підготовки. Це велике щастя, що знання приходять до тебе на пряму, це магія землі, на якій стоїш.

Місцю на якому ми знаходимось байдуже, яка за тобою стоїть школа чи інституція. Місцю цікавий контакт із тобою. Як йти по мокрій траві, чи купатись без одягу, чи робити мистецтво довкілля. Це невербальне спілкування із природою.

Люди, які приїжджають із заготовками робіт, часто навіть не намагаються відчути. Одна з рис українського лендарту, на відміну від, наприклад, польського – це чутливість до середовища. Магії цього місця треба піддатись.

Оксана Солоп

Цьогорічна робота Оксани Солоп – це висока дерев’яна опалена скульптура, яка складається із трьох сторін із гострими ребрами. Робота височіє над всім табором, як монументальний страж.

Вперше до симпозіуму я долучилась 2007 року. Це була ніч на Івана Купала. Випалювання кераміки, вогнище, танці. Було цікаво, що тут взагалі відбувається, чому саме тут всі збираються?

Тоді я нічого не зрозуміла. Мені довелось повернутись в 2016 році, тоді я наново відкрила для себе це місце.

Містичне для мене почалось, коли я почала робити тут роботи. На початку я робила класичні роботи, там було копання, а потім перформанси, і відео арт. Цього року це об’єкт. Кожного разу новий експеримент.

Тут може відбутись, або не відбутись духовний досвід. Ти маєш бути достатньо чутливим, не сублімувати. Всі стихії навколо тебе, велетенський місяць, кар’єр зі своєю історією. Іноді мені здається, що я можу керувати цими стихіями, іноді так тільки здається. Тут багато язичницької сили, першобутної.

Цьогорічну роботу я наділила силою оберегу, який має захистити місце. Це місце про “своїх людей”. Якщо ти чистий серцем та відкритий – воно обов’язково впустить тебе. Могриця – це сім’я, без якої ти вже не уявляєш себе.

Нашу останню ніч всі учасники проводять біля вогнища, ми чекаємо на перформанс о 4:30 ранку від художниці Елізи Мамардашвіллі. Всі зібрались на місці дії.

Як тільки починає сходити сонце Еліза виникає з високої трави з глечиками із ще мокрої глини та молоком. Вона розставляє глеки на дерев’яні стовпи, що стають зупинками на її шляху. За лічені хвилини вона проходить коло, повертає глину в землю, сильними руками змішує глину, траву, молоко, повертаючи все на своє місце – до витоків, до початку.

Цей репортаж створено в рамках напрямку дослідження Заземлення.

Запропонований ІЗОЛЯЦІЄЮ наприкінці 2019 року напрямок дослідження під назвою Заземлення бере за точку відліку концепцію Антропоцену, сформовану на початку 2000-х років науковцями, але досить швидко апропрійовану різними царинами гуманітарного знання в тому числі й сучасним мистецтвом.

* Ingold Tim, The Temporality of the Landscape // World Archaeology, Vol. 25, No. 2, Conceptions of Time and Ancient Society (Oct., 1993), pp. 152-174.

Більше про Заземлення за посиланням.

Більше про Могрицю в темі Заземлення в матеріалі “Ландшафт живе своїм життям”.

Опубліковано: 14 вересня 2020, 15:05