ZMINA: Rebuilding - Дмитро Захоженко про його нову еко-драму: “Екологія мені цікава як спосіб розповіді про війну”

Еко-драма «Птахи» Львівського театру імені Лесі Українки — один із проєктів, підтриманих грантовою програмою ZMINA: Rebuilding. Ми поговорили з режисером вистави Дмитром Захоженком про ідею та реалізацію вистави, про те, як розповідати іноземній аудиторії про російську війну в Україні, про людей в окупації та необхідність дати їм голос.

— Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цієї вистави?

— Я виношував її досить довго. Мене, як і всіх в Україні, тримало відчуття дому, потреба говорити про дім. Пам’ятаю, у травні, приблизно рік тому, ми були на конференції ETC та Європейського форуму в Ополе. Там було багато розмов про вплив війни на довкілля — ця тема цікавила мене тоді і цікавить досі — не лише в соціальному контексті, а й у контексті того, що відбувається із землею, повітрям, водою. Тоді вже лунали попередження, що росіяни можуть підірвати Каховську ГЕС, але цього ще не сталося. Я читав багато аналітики про те, що буде з регіоном, якщо це підрив відбудеться..

Я сам з Херсона — я розумів, що весь цей край, яким я його знаю, так чи інакше зникне з лиця землі. Він просто стане іншим. Тож мені дуже хотілося про це говорити, зокрема, через театр, тому що інших інструментів у мене немає. Я подумав: цю тему треба піднімати у спілкуванні з європейськими театрами, європейськими глядачами, адже тема екології близька всім — вона поза межами розуміння добра і зла, вони її знають, відчувають, розуміють. 

Та цей діалог якось не склався. Європейці багато говорили про екологію, але, як мені здавалося, з дуже слабких позицій. Пригадую велику конференцію, присвячену так званому Зеленому театру, великому проєкту європейських театрів. На ній обговорювали, як зменшити вуглецевий слід театрального виробництва й гастролей. І мене це так розлютило: якщо вам цікаво говорити про екологію — говоріть про війну в Україні. Мені це видавалося важливим і потрібним ракурсом, з якого можна почати розмову. І саме з цієї точки я почав вибудовувати цю виставу.

Я хотів, аби п’єса мала зв’язок з європейською театральною традицією, тому я взяв за основу «Птахів» Арістофана. Власне, від неї моя вистава має лише назву та умовний сюжет. Хотілося також погратися з формою старовинної комедії — комедії там небагато, але трошки є. Я дуже довго розроблював п’єсу, опрацьовував тексти. Драматургом вистави виступила моя дружина Ніна. Ми почали працювати відразу після Нового року, в січні, а в лютому вже проводили репетиції з акторами і хореографом. Ось така історія створення.

Чому, на вашу думку, на Заході так рідко можна почути про екологічні проблеми, спричинені війною? 

— Тому що ці явища невидимі. Немає фотодокументації та глибоких досліджень. Щось існує, але воно дуже специфічне, спеціалізоване. Немає платформи, присвяченій цьому. Краще говорити про те, що зрозуміє світ, і це величезна робота, яку треба проробити — знайти цю комунікацію. Але перш за все, так, що все це залишається непомітним, невисловленим. Не знаю, наскільки ця інформація достовірна, але один еколог, який зараз перебуває на Херсонщині, нещодавно виклав фотографії моря, а на горизонті видно пожежі. Він написав, що це палаючі вежі бойовиків, яким наші війська дали відсіч півроку тому, здається, в серпні. Ці вежі, як я зрозумів, у сірій зоні — їх ніхто не контролює — і вони горять півроку. Ці вежі горять, і це страшна екологічна катастрофа, яку ніде не озвучують, бо вона невидима, залишається поза полем зору. І таких катастроф дуже багато. Але коли ми говоримо про екологію і птахів — сама вистава називається «Птахи» — ми насправді не про птахів, а про людей — про нас, про нашу війну. У цьому контексті екологія мене цікавить як інструмент, як ключ до розмови про війну.

Ці вежі горять, і це страшна екологічна катастрофа, яку ніде не озвучують, бо вона невидима, залишається поза полем зору

Дмитро Захоженко, 
режисер

— Чи можете детальніше розповісти, про що ваша вистава?

Мабуть, я вже сказав, що міг. Вона складна, образна. Мені хотілося зробити її дуже експресивною — візуально й символічно — бо теми важкі, щільні. Глядачу це складно витримати, не те що захотіти сходити на виставу ще раз. І єдиний вихід, як на мене, це відхід від стандартного наративу. Основна частина вистави побудована на історіях людей, які жили в Новій Каховці, або досі живуть в окупації. У виставі багато хору, красивих поетичних текстів, які написала Ніна. Я й раніше працював із рухом, але вперше так тісно взаємодіяв із хореографом. Тому ця вистава така пластична й тілесна. В ній є іронія, є сарказм. В оригіналі в Аристофана є три групи: люди, птахи й боги. Мені хотілося залишити це як референс, тому ми вигадали персонажа Бога, який говорить цитатами з європейських і американських політиків. І вийшло щось дуже потужне й страшне. Там багато цитат Трампа — у нас вони звучать як своєрідна мова ненависті.

У виставі теж присутні ці бачення апокаліпсису та ядерної війни. Але зрештою вона має й промінчик надії.

Дмитро Захоженко, 
режисер

Вистава є складною констатацією, нюансованою спробою осмислити нашу реальність. Ми говоримо про втрату дому, безповоротність цієї втрати, спільну відповідальність — у виставі є заклики, які я вважаю важливими і актуальними для Європи. Якою б далекою не здавалася європейським політикам війна в Україні, насправді в них нема вибору не брати на себе відповідальність — світ надто вразливий і крихкий для цього. У виставі теж присутні ці бачення апокаліпсису та ядерної війни. Але зрештою вона має й промінчик надії.

— А як відреагувала українська публіка?

— Напрочуд добре. Я трохи хвилювався через складність цього висловлювання — наскільки його буде почуто й сприйнято нашою аудиторією. Але ми отримали чудові відгуки. Мене вразило, наскільки ця вистава відповідає очікуванням нашої публіки. Я дуже задоволений.

— Чи маєте плани показати виставу закордонним глядачам?

— Я створював “Птахів” з думкою про те, які наративи ми в неї закладаємо, як вони зчитуватимуться в Україні та як — у Європі. Тож так, ми зараз активно працюємо над тим, аби показати її закордоном, продумуємо логістику. Я мрію показати цю виставу в Європі. Думаю, вийшло б потужне висловлювання, і я хотів би, щоб її почули.

— Чи буде англійський переклад п’єси?

— Так, ми думали перекласти її англійською. Лише частина вистави побудована на тексті — в ній більше пластики, тілесного, перформативного. 

— Скільки ще часу показуватимуть виставу?

— Ми маємо справу з українським репертуарним театром, тому, сподіваюся — багато років. Але побачимо. Вистава складна, підтримувати її у формі непросто: це складно і для акторів, і для виробництва. Але я сподіваюся, вона залишиться в репертуарі хоча б на кілька років.

Для мене це образ невинності. Я натрапив на статтю одного еколога про голос без голосу й природу — й саме звідти ми взяли цей образ. Йдеться про надання голосу тим, кому заборонено говорити.

Дмитро Захоженко, 
режисер

— Птахи часто сприймаються як символ свободи. Що для вас означає цей образ?

— Це образ невинності — це в одного нашого еколога я прочитав статтю про голос без голосу і природу. Тому цей образ дає говорити тим, кому говорити заборонено, тому ми граємо тексти людей з окупації. Ми практично не маємо інформації про те, що відбувається в Мелітополі, в Новій Каховці, в десятках інших міст України — як люди там виживають, про що думають, як ставляться до того, що з ними відбувається, як вони переживають цю реальність. Це і є образ птахів, які гарно співають, але в реальності не мають голосу.

— Ви кажете, у п’єсі використано тексти людей, які перебувають в окупації. Як ви їх збирали? 

— Не знаю, наскільки безпечно про це говорити, бо для цих людей це все ще може бути небезпечно. Я збирав тексти у форматі інтерв’ю та бесід. Але чесно — не впевнений, чи варто про це детально розповідати…

— Звісно, я розумію…

— Ну, наприклад, у виставі є сцена інтерв’ю: стілець, диктофони, записники, попільничка, сигарети. Ми запалюємо сигарети і йдемо, сцена лишається порожня. Потому [звучить і в той же час наче] записується голос людини, яка зараз перебуває в окупації. І мені це просто розриває серце — від того, що вона не може бути присутньою на цій виставі, на її прем’єрі. Здається, багато європейських глядачів звикли співчувати лише цивільним, але зараз майже не виходить фоторепортажів, які показували б цивільне населення на окупованих територіях.
Ми здебільшого бачимо лише лінію фронту та загибель солдатів — і Європа, що дивно, сприймає це з абсолютним спокоєм. Тим часом в окупації залишається безліч цивільних, про яких ніхто не говорить. Лише Росія формує про них картинку — знімає їх для своєї пропаганди, яку потім бачить Європа. Мені здається, що ця тема має стати однією з ключових стратегій діалогу з Європою.

Author: Anna Siedykh

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).