ZMINA: Rebuilding | Українські фільми як свідчення війни в Гельсінкі та Вільнюсі
Дві європейські столиці — Гельсінкі та Вільнюс — провели Дні українського кіно. Представлені на фестивалі документальні та художні фільми показували глядачам реальність війни, а водночас — силу культури й дипломатії. Ми поспілкувалися з Наталією Терамае, організаторкою фестивалю в Гельсінкі, яка також відповідала від імені Анни Бурдіної — організаторки фестивалю у Вільнюсі, — про обидві частини заходу в цих двох містах.
Для початку, чи можете ви розповісти про фестиваль Дні українського кіно, його історію та мотивацію, з якої він виник?
Це щорічний фестиваль, що стартував у 2017 році та має на меті представити українську культуру й історію через взірці сучасного та класичного українського кіно. Ідея фестивалю народилася у 2016 році, коли фільм Олега Сенцова Гамер був показаний на російському кінофестивалі в Гельсінкі. На той момент Сенцов був політичним в'язнем Кремля, тож очевидно, що нам було необхідно, аби нас почули.
Дні українського кіно в Гельсінкі — це єдиний щорічний фестиваль, присвячений українському кіно, і до недавнього часу — єдина подія, що репрезентувала українську культуру загалом. У 2023 році ми започаткували міждисциплінарний фестиваль #UkraineSeason.
Я вірю, що кіно — один із найефективніших інструментів культурної дипломатії.
Наталія Терамае, організатор Гельсінського фестивалю
Моя колега Анна Бурдіна, яка переїхала до Литви після початку повномасштабного вторгнення Росії, працювала над схожим проєктом у Вільнюсі. У 2024 році ми вирішили об'єднати зусилля в галузі культурної дипломатії та створили фінсько-литовський проєкт — Дні українського кіно в Гельсінкі та Вільнюсі.
Чим цьогорічний фестиваль відрізнявся від попередніх?
Щороку ми обираємо центральну тему та адаптуємо програму відповідно до потреб аудиторії й зовнішніх викликів. Наприклад, цього року ми зосередилися на фільмах про жінок під час війни — темі, яка відгукується як українцям, так і фінам.
Наталія Терамае, організатор Гельсінського фестивалю
Спільні теми допомагають взаєморозумінню. Висвітлюючи досвід жінок у воєнних умовах, ми прагнули показати виклики, з якими стикаються українки — як цивільні, так і військові. Для глибшого обговорення теми ми запросили ключових дослідниць і лідерок думок — зокрема Марію Берлінську, директорку Центру підтримки аеророзвідки, та Тамару Марценюк, доцентку НаУКМА.
У Вільнюсі Анна Бурдіна сформувала різноманітну програму українських фільмів, налагодила зв’язки між українськими та місцевими кінематографістами й організувала важливу дискусію “Українська візуальна культура: реконструкція”.
За яким принципом ви обирали фільми до цьогорічної програми? Чи змінювали підхід у зв’язку з триваючою війною в Україні?
Ми відбираємо фільми, які отримали схвальні відгуки або нагороди на міжнародних фестивалях, які визнані кінокласикою, або ж порушують важливі теми.
З моменту заснування фестивалю ми завжди спрямовували нашу увагу на війну Росії проти України. Російська агресія — не просто регіональний конфлікт, а частина ширшої глобальної боротьби. Тому ми не могли ігнорувати війну, адже вона залишається найсерйознішою загрозою безпеці Європи сьогодні.
Чи можете розповісти більше про обрану тему цьогорічного фестивалю?
Цього року фестиваль у Гельсінкі був присвячений жінкам і їхнім соціальним ролям у час війни. В Україні майже 70 000 жінок служать у Збройних Силах, з яких близько 4 000 — на передовій (дані Міноборони України, літо 2024 року). Багато жінок займаються волонтерством, інші виїхали з країни, аби захистити своїх дітей. Станом на 31 липня 2024 року у Фінляндії перебуває 64 415 українських біженців (дані УВКБ ООН).
Окрім чотирьох українських фільмів, ми також показали фінський документальний фільм, щоби обговорити вплив Другої світової війни на фінське суспільство. Однією з ключових тем дискусії була роль інформаційної війни як частини звичайної війни — стратегії, яку в минулому використовував Радянський Союз, а нині Росія.
Хто брав участь в організації фестивалю?
У Гельсінкі ми знову співпрацювали з Національним центром Олександра Довженка (Україна) та Національним аудіовізуальним інститутом (Фінляндія), які займаються збереженням національної кіноспадщини. У Вільнюсі нашим партнером став Skalvija Cinema Center. Нам було дуже важливо співпрацювати з цими інституціями.
Скільки людей працювало над фестивалем?
Включно з волонтерами — дев’ятеро осіб у Гельсінкі та четверо — у Вільнюсі.
Який інтерес викликає фестиваль? Скільки людей приходить подивитися кіно?
Ми успішно провели покази та дискусії в Гельсінкі та Вільнюсі, на які прийшли понад 1100 учасників — серед них зацікавлені сторони, представники державного сектору та професіонали кіноіндустрії.
Наталія Терамае, організатор Гельсінського фестивалю
Хоч ми не досягли очікуваних 1800 учасників, високий рівень залучення та якість дискусій підтвердили, наскільки важливо проводити такі події.
Які відгуки ви отримали від аудиторії?
Це вже восьмий фестиваль у Гельсінкі, тому ми вже маємо постійну аудиторію та добру репутацію. Відгуки були переважно позитивні. Фіни прагнуть дивитися українські фільми та взаємодіяти з українськими митцями — для них це унікальна нагода відкрити для себе Україну. Для українців же фестиваль — це відчуття дому. Вони сумують за своєю країною та її культурним середовищем. Обидві аудиторії просили розширити програму та додати більше кінопоказів.
Чи отримав фестиваль увагу місцевих ЗМІ?
Українська культура досі недостатньо відома чи зрозуміла фінським медіа, тому я завжди приділяю особливу увагу локальному просуванню. У 2024 році фестиваль висвітлювали онлайн- та друковані медіа, телебачення також. Особливо цінно, що фестиваль щороку згадується у найбільшій фінській газеті Helsingin Sanomat. У Вільнюсі фестиваль також отримав сильну медіа-підтримку — про нього писали такі національні видання, як LRT і 15min.
Чи можете коротко представити обрані фільми й пояснити, чому їх включили до програми?
Фінський документальний фільм Lotat / Жінки на війні був знятий у 1995 році режисеркою Тару Мякеля для національного мовника YLE. На той час фіни переосмислювали свою історію, яка раніше жорстко цензурувалася Москвою. Стрічка розповідає про жіноче волонтерство в організації Lotta Svärd та спроби Радянського Союзу дискредитувати їхню діяльність.
Також хочу відзначити український документальний фільм Невидимий батальйон (2017), який став першою спробою в кіно осмислити роль жінок у війську. Стрічка була частиною масштабної адвокаційної кампанії та є у вільному доступі онлайн.
Художній фільм Я і Фелікс — дебют повнометражного метру Ірини Цілик. Це історія стосунків хлопчика Тимофія з ветераном афганської війни Феліксом, який страждає на ПТСР.
Який вплив фестиваль має на українську діаспору за кордоном?
Як я вже згадувала, фестиваль дає українцям відчуття дому. Крім того, це нагода поспостерігати за розвитком українського кінематографа та мистецькими тенденціями.
Надважливо знати, що наша культура жива — ми вистоїмо попри все.
Наталія Терамае, організатор Гельсінського фестивалю
Хто переважає серед глядачів — іноземці чи місцеві фіни?
Переважно фіни. Але фестиваль також приваблює іноземних глядачів: студентів, дипломатів, представників діаспори.
Чи відчули ви зміни в українському кіно за останні роки у зв'язку з війною?
Так. Звісно, головною темою стала сама війна. Документальне кіно знову вийшло на перший план — як і у 2014 році під час Революції Гідності. Яскраві приклади — 20 днів у Маріуполі та Порцелянова війна. Крім того, багато молодих режисерів почали досліджувати 1990-ті — складний період української історії. Мені здається, це їхній спосіб осмислення теперішньої війни — через дослідження викликів минулого.
Яким було найбільший виклик підчас організації цьогорічного фестивалю?
Довгий час найбільшим викликом було фінансування. На щастя, нас підтримала програма #ZMINA_Rebuilding, створена за підтримки Європейського Союзу. Ця ініціатива має на меті підтримати культурний сектор та переміщених українців — за участі IZOLYATSIA. Платформа культурних ініціатив, Trans Europe Halles та Malý Berlín.
Які плани у фестивалю на майбутнє?
На жаль — або, можливо, на щастя — ми не можемо показати всі фільми, які б хотіли показати, бо в Україні дуже багато якісного кіно. Але в нас уже є ідеї на наступний рік. Ми розглядаємо дві теми:Транзитні 90-ті або10 років війни: фільми та тенденції.
Наталія Терамае, організатор Гельсінського фестивалю
Які думки чи емоції ви хотіли б залишити у глядачів після переглядів?
Мені хотілося б пробудити в них цікавість і стимулювати критичне мислення.
Автор: Ян Яночко
ZMINA: Rebuilding — це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).