ZMINA: Rebuilding - Мова мовчання: Український культурний опір на Мальтійській бієнале

На екрані — тихе портове місто. Бердянськ, нині окупований Росією. Жодного закадрового голосу. Лише вітер і вода, порожнє скрипіння покинутих причалів і повільний ритм хвиль, що б’ються об бетон. Це тривожна тиша — така, що натякає: щось зникло і не поспішає повертатися.

Усього за кількасот метрів звідти сонце пробивалося крізь важкий камінь палацу Великого магістра у Валлетті. Колись цей будинок уособлював колоніальну владу в Середземномор’ї, а тепер став місцем проведення першої в історії Мальтійської художньої бієнале. І серед розкоші залів та імперських коридорів український павільйон нашіптував іншу історію.

Кураторки Катерина Семенюк та Оксана Довгополова створили «Memory Unveiled» — проєкт, що став чимось більшим, ніж просто виставкою. Це був акт тихого спротиву. У війні, де домінує шум — вибухи, промови, гасла — українські художники говорили через щось відсутнє, через крихкість та турботу. 

Там пам’ять перетворилась на протест, а мистецтво — на тишу, яка говорить..

Україна й Мальта: дві «невидимі» колонії

На перший погляд Україна й Мальта є ніби з різних реальностей: їх розділяє все — від географії до політичного досвіду. Та обидві мають складні стосунки з імперським минулим. Мальта, яку століттями контролювали іноземні сили — від лицарів Ордену святого Іоанна до Британської імперії, — добре знає, що значить бути стратегічним форпостом. Україна також пройшла крізь віки підкорення — від Російської імперії до СРСР — і продовжує чинити опір спробам знищити її самобутність, нині вже в умовах повномасштабної російської війни.

On the surface, Ukraine and Malta may seem worlds apart—geographically, culturally, politically. Yet both countries share a complex relationship with imperial histories. Long ruled by foreign powers from the Knights of St John to the British Empire, Malta is no stranger to being cast in the role of a strategic outpost. Ukraine, likewise, has endured centuries of domination—from the Russian Empire to the Soviet Union—and continues to resist attempts at erasure today, with Russia on its borders.

Для кураторок Катерини Семенюк та Оксани Довгополової розміщення українського павільйону саме в палаці Великого магістра у Валлетті мало неабияке символічне значення. Простір, що колись був осердям імперської й колоніальної влади, контрастував із темами пам’яті, відсутності й уразливості, порушеними у виставці. Ніхто не намагався «очистити» цей простір від його історії — навпаки, твори мистецтва вступали з нею в діалог.

Український павільйон навмисно уникав гучних жестів. У розкішних залах палацу він звучав тихо — через ненавʼязливі інсталяції, мовчання й тіні. Ця стриманість була свідомим жестом, своєрідним відгуком на крихкість і спротив, що пронизують український культурний досвід. Перетворивши простір, що втілював імперське домінування, на простір тихого діалогу, павільйон запрошував глядача замислитися не лише над спадщиною імперій, а й над витривалістю тих, кого намагалися стерти з історії.

Середземне як точка опори: інший горизонт для України

Мальтійська бієнале 2024 року відбувалася в межах кураторської концепції «біле море й оливкові гаї» («white sea olive groves») — образу Середземного моря як простору нашарованих історій, плідних обмінів і тривалих конфліктів. Для українських кураторок виставка в серці цього моря була не лише питанням географії. Йшлося не лише про географію — йшлося про діалог, а море в цій розмові стало простором зв’язку. На європейських картах Середземне море часто зображується як край — південний кордон, де материк наче зникає у воді. Але зсередини воно живе зовсім інакше: як гравітаційний центр, точка перетину історій, місце, де імперії стикалися й співіснували, де під поверхнею пульсують тиша й пам’ять. Мальта — острів у серці цього моря — пам’ятає ці хвилі: своє колоніальне минуле, стратегічну окупацію й тиху стійкість. І саме звідси українські кураторки вирішили говорити — не про Росію, а про Чорне море.

«Одеса й Крим — це ті точки, де Середземне море зустрічається з Україною», — каже Оксана Довгополова. Ця точка дотику стала концептуальним якорем павільйону. Сфокусувавшись на півдні, кураторки відмовилися від типового погляду на Україну крізь призму її залежності від російського контексту. Натомість вони запропонували іншу географію — ту, що вписує Україну в ширшу, взаємопов’язану історію імперій, спротиву й трансформацій.

Середземноморська перспектива — це не просто географія, а спосіб мислення. Вона дозволяє Україні бачити себе не лише як постійну жертву агресії, а як культурного діяча зі своїми власними історіями. «Ми, як українці, також можемо подивитися на себе з іншого боку», — зауважує Довгополова. З цієї зміни погляду й постала тиша — не як відсутність, а як навмисна присутність, що не минає.

Голос України в європейському мистецтві

У центрі українського павільйону лежав кураторський вибір, що свідомо протистояв логіці видовища. Тут не було стін, насичених зображеннями війни, жодних агресивних символів чи звукових доріжок руйнацій. Замість цього відвідувачі потрапляли у простір тиші — стриманої, уважної, продуманої архітектури. Тут про війну не кричали — її виношували.

Замість того, щоб ініціювати нові твори як реакцію на трагедію, кураторки звернулися до створених раніше робіт — тих, що вже носили в собі пам’ять, відсутність і вразливість. Це були не твори, створені для війни, але крізь її призму вони почали говорити інакше. Їхні сенси змістилися, заговорили по-новому поруч із досвідом втрати, спротиву й історичного розлому.

Хепенінг Алевтіни Кахідзе «З Мальти до Ялти» переплів особисту історію з критикою імперського спадку, запрошуючи публіку до живого моменту спільного осмислення. Участь взяли понад 50 осіб. «Перші враження та відгуки були дуже теплі», — коментує Катерина Семенюк, пригадуючи напружені передвідкриттєві дні. Павільйон відвідали куратори й представники культурних інституцій з Іспанії, Італії, Польщі, Данії, Нідерландів, Великої Британії та Німеччини. «Після відкриття 14 березня ми відчули справжню зацікавленість з боку дуже різних професійних середовищ», — додає вона.

Йшлося не лише про те, щоб показати Україну, а про переосмислення того, як війна й ідентичність можуть бути представлені в європейському мистецькому просторі. Кураторки свідомо відмовилися від естетики шоку як способу говорити про травму, натомість створивши простір, де тиша, стриманість і відкритість запрошують до роздумів. Відсутність шуму стала жестом турботи.

Рішення працювати з уже створеними роботами було частково зумовлене обставинами — обмеженим фінансуванням і короткими термінами. Але згодом це стало методом. «“ZMINA: Rebuilding” була єдиною програмою фінансування, до якої ми подавалися, бо відчували, що ідеально підходимо як проєкт». Попри обмеження, кураторки зберегли уважність і точність. Замість перенавантаження інтерпретацією, роботам дозволили бути в просторі та звучати самостійно. Павільйон не грав на емоціях — він запрошував до уважності й присутності, а не до жалю.

пояснює Семенюк.

Як мистецтво допомагає зібрати себе наново

Для Катерини Семенюк та Оксани Довгополової мальтійський павільйон був не окремим актом, а частиною тривалої розмови про памʼять. Як співзасновниці платформи «Past / Future / Art», вони вже давно працюють там, де перетинаються історія, травма й колективне осмислення. Їхні попередні проєкти, зокрема «Mariupol Memory Lab», були спробами створити умови, за яких памʼять може звучати інакше.

Мальтійський павільйон продовжив цю лінію як простір, що без тиску, але з внутрішньою впевненістю тримає увагу. Кураторський підхід був стриманий, майже мінімалістичний — і це було зроблено навмисно. Відвідувачі приходили сюди не по знання, а щоб зупинитися та відчути. Йшлося не про масштаб, а про близькість. Простір був інтимним, але відкритим; тиша — свідома, а не порожня. Для кураторок вона стала інструментом, способом повернути право на голос і митцям, і глядачам. У їхньому підході крихкість виявилась не слабкістю, а опорою, що формувала досвід і утримувала глядача своєю мовчазною силою.

У цьому контексті мистецтво ставало формою турботи. Перформанс Алевтіни Кахідзе «З Мальти до Ялти», розміщення робіт, відсутність пояснювальних написів — усе це вибудовувало простір довіри. Тут не давали відповідей. Натомість була кімната, де памʼять поверталась — повільно, обережно, крок за кроком.

«Втрата ідентичності — це і трагедія, і наслідок імперського впливу на українців»

говорить Довгополова.

Цей павільйон не намагався силоміць повернути втрачене. Він просто відчинив двері і чекав.

Вийти з тіні: творити власне

Присутність України на Мальтійській бієнале була не символічною — вона змінювала саму логіку міжнародних мистецьких подій, зміщуючи акценти з представлення на спротив. Замість того, щоб реагувати на чужий наратиі, павільйон сам був актом авторства, своєрідним жестом присутності, що відмовляється зникати.

Працюючи над проєктом, Семенюк і Довгополова від самого початку ухвалили рішення не будувати виставку довкола «скасування» Росії. «Ми знали, що Росію не запрошено — і це стало неабияким полегшенням, бо нам не довелося знову витрачати сили на “скасування”. Ми могли запропонувати свій зміст, свій контекст, свій погляд», — пояснює Семенюк.

Кураторки свідомо вирішили працювати у форматі національного павільйону попри його колоніальне походження. Цей формат часто критикують за наслідування структури Венеційської бієнале, де країни опиняються у символічному змаганні. Та для Семенюк і Довгополової він відкривав інше: формат, який вони могли переосмислити зсередини. «Наш проєкт — про Україну і про нову міжнародну платформу культурної дипломатії, що працює за принципом національних павільйонів», — каже Семенюк. У цьому контексті вони ставили інші запитання — не лише про те, як бути видимими, а й про те, як працювати чесно, без ієрархій.

Цей зсув — від деколонізації до співтворення — лежить в основі всього павільйону. Йдеться не про те, щоб замінити одну імперію іншою, і не про те, щоб говорити голосніше за всіх. Йдеться про інше: бути присутніми — свідомо, з повагою до контексту й до історії, яку ми несемо у сьогодення і майбутнє.

Тихий акт спротиву

Український павільйон на Мальтійській бієнале не вражав масштабом і не демонстрував скорботу. Його сила — саме в стриманості. У пишних залах Палацу Великого Магістра Україна запропонувала щось інше: тихе, глибоке, тривале. «Мальтійська бієнале допомагає нам вийти за межі “скасування” чи бойкоту Росії», — говорить Оксана Довгополова. — Вона дає можливість побачити себе інакше — з власної перспективи». Павільйон чинить спротив не через протиставлення, а через відмову грати за заданими правилами.

Відмовившись визначати Україну через її гнобителя, кураторки обрали інше — говорити власною мовою.

«Ми хочемо змінити це. Чому щоразу, говорячи про Україну, ми маємо згадувати Росію?»

Оксана Довгополова

Тиша тут — не мовчання, а метод. Відмова підсилювати шум насильства. Мова турботи, точності й тяглості. «Україна допомагає Європі позбутися “сліпих плям”», — додає вона. У цьому сенсі павільйон — не лише про пам’ять. Це ще й карта до іншого майбутнього, де крихкість не означає слабкість, а відсутність не дорівнює зникненню.

Там, де закінчуються імперії, з’являються нові мапи

Україна брала участь у Мальтійській бієнале під час повномасштабної війни — і вже сам факт цієї участі був винятковим. Але український павільйон зробив більше: він використав культуру не як втечу від війни, а як спосіб говорити зсередини — обережно, свідомо, власною мовою.

Мальтійська бієнале 2024 року теж стала першим досвідом. Її провели під патронатом ЮНЕСКО та президента Мальти, і вона спробувала переосмислити, чим взагалі може бути бієнале — особливо в регіоні, де все ще відчувається спадщина імперій. «Мальта — така ж невидима колонія, як і Україна», — каже Оксана Довгополова. Обидві країни добре знають, що означає нести памʼять у тиші, жити між кордонами й повертати собі простір через розповідь. «Ця подібність, ця зміна бачення зачепили нас ще на самому початку», — додає вона. Цей зсув — не гучний, але послідовний — і став тихим внеском павільйону в розмову про майбутнє Європи. ш — каже и. — Європейці ще не усвідомлюють цього. Україна може допомогти».

Коли змінюється погляд — змінюється і картина. Мальтійська бієнале — не межа, а початок. І саме з таких точок починають креслити нові мапи.

Авторки: Марія Ахромєєва, Ольга Запорожець

ZMINA: Rebuilding — це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).