ZMINA: Rebuilding Директор Херсонського театру: «Потреба величезна, люди приходять до нас, ми для них — єдина надія на мирне життя, на повернення, на мистецьку терапію»

Як виникла ідея зробити цю виставу, з чого все починалося?

Для нас, херсонців, які пережили окупацію, які зазнали втрат, це болюча тема. Тож коли знаходимо якісь цікаві тексти, намагаємося поїхати в інші регіони України, щоб розповісти у тих містах, тим людям, які, слава Богу, не переживали окупації.

Ми почали відновлення роботи театру тоді, коли після арештів вирвалися з окупації на підконтрольну Україні територію. Наприклад, я дістався до Києва. У столиці почав відновлювати роботу театру, бо росіяни в Херсоні на базі нашого театру відкривали свій російський. Нам треба було довести, що театр — це не будівля, а люди передусім. І вже наприкінці липня ми зіграли в Києві на сцені Національного театру імені Лесі Українки виставу «Залишатись не можна». Це були наші власні історії окупації. Нас підтримав Український культурний фонд (УКФ), і ми поїхали Україною, розповідаючи цю страшну трагічну історію. Коли до нас потрапив текст «Перевізник». А ми знаємо, хто такі перевізники, ми знаємо тих, які вивозили людей на безпечну територію, які привозили ліки, які робили це за велінням серця, хоча траплялося й таке, що хтось на цьому заробляв.

Ми не могли в Херсоні робити цю прем’єру, бо в Херсоні працюємо тільки в укриттях, а в сховищах невеликі сценічні майданчики.

І ми поїхали до друзів у Миколаївський театр, це досить близько, п’ятдесят кілометрів від Херсону. І там на їхній великій сцені втілили цей проєкт завдяки фінансовій підтримці, адже коштів у нас немає. Як тільки знаходимо якісь кошти від донорів, то робимо вистави для того, щоб відновити репертуар. Коли ж буде можливість остаточно повернутися в Херсон, то залучимо всі сцени. До війни в нас було майже шістдесят п’ять вистав у репертуарі. Зараз нам вдалося відновити п’ять-шість вистав зі старого репертуару. Торік ми дев’ятнадцять прем’єр підготували тут, у Херсоні. Потреба величезна, люди приходять до нас, ми для них — єдина надія на мирне життя, на повернення, на мистецьку терапію. Часто бачу, що жінки одягають сукні в театр, хоча ми працюємо у сховищі. І це нас мотивує ще більше працювати. 

У Херсоні граємо вистави майже щодня. Паралельно працюємо в Миколаєві. У Херсоні граємо вистави лише вдень, оскільки театр знаходиться в небезпечній зоні, близько до Дніпра. Тут постійно обстріли, тому десь о 15-16-ій годині центр міста стає безлюдним. Ми виступаємо о 13-14-ій годині, потім їдемо, а  ввечері граємо в Миколаєві. 

Так живемо на два міста і намагаємося зробити якомога більше.

Про що саме розповідає «Перевізник»?

Це поєднання кількох історій. Людина-перевізник намагається допомагати, їде через блокпости до Миколаєва, щоб там знайти якісь ліки, а потім перетворює це на бізнес. Це одна лінія. Інші люди намагаються якось боротися, шукати вихід з тієї ситуації, у якій опинилися. Багато ліній сюжетних перетинається. Режисер придумав цікаву декорацію: ми знайшли й викупили автівку, такого червоного запорожця. На сцені була справжня машина і багато відбувалося саме там. Ще один сюжет: молоді люди, у яких під час війни виникають почуття, намагаються теж чинити спротив. Так було в нас, коли неозброєні херсонці виходили з українським прапором в руках на озброєних окупантів, на танки, на БТР. Це страшно. Але люди — вільні. Вони звикли бути такими. Їм не подобалося, коли окупанти говорили, що «ми ж брати», «ми прийшли до вас». Люди пояснювали їм, що брати приходять в гості з тортиком, з солодощами, а не з танками. Тому в цій п’єсі кілька сюжетних ліній, які показують те, що відбувалося в окупації.

А як глядачі сприйняли виставу? Які були реакції публіки?

Дуже добре сприйняли. Херсонців було багато на прем’єрі, бо в Миколаєві сьогодні мешкає тридцять тисяч херсонців, які не можуть з різних причин приїхати до Херсону: обстріли, знищене житло. Тому для них кожна фраза — болючий досвід, вони плачуть. А ті люди, які, слава Богу, не опинялися у такій ситуації, під впливом мистецтва теж починають реагувати. І це найважливіше.

У 2014 році до нас приїхало сім осіб з Луганського театру. Це були працівники, артисти оркестру з диригентом Артемом Філенком. Ми їм допомагали, ми їх взяли на роботу, ми їм збирали речі. Але зрозуміти, як це, коли втрачаєш все — це тільки особистий досвід. Мені вже шістдесят шість років, у мене була велика сім’я, п’ятеро дітей, четверо внуків. У мене в Олешках будинок, у дітей був бізнес — і тут раптово ми стали біженцями. Ми тікали з дому в одних капцях, з валізкою. І це є у виставі. І коли показуєш це іншим, то люди починають розуміти, наскільки це страшна ситуація. Дай Боже, щоб вона не повторилася…

Чи продовжуєте ви грати цю виставу?

Грали ми її тільки на сцені Миколаївського театру, бо декорації доволі важкі. Планували поїздки, планували гастролі, але не було фінансової підтримки. А потім так сталося, що артист, який грав головну роль, пішов воювати. 

Наразі вистава на паузі. Ми маємо намір відновити виступи, але у нас мало чоловіків-акторів. Більше жіночий колектив, бо кілька наших акторів сьогодні на фронті, вже є і загиблі. Але дуже хочемо відновити постановки. Перевозимо з Миколаєва в Херсон декорації, щоб її зіграти, коли буде можливість.

Якою є ваша робота в умовах сьогодення?

У нас велетенський театр: п’ять сценічних майданчиків, велика сцена на сімсот місць, сцена театру-кафе на сто шістдесят, сцена під дахом теж на сто шістдесят, сцена-трюм на вісімдесят п’ять, арт-хаб на дев’яносто місць. Сьогодні ми працюємо тільки на сцені-трюм і в арт-хабі, де відбуваються музичні програми, нам вдалося зібрати частину оркестру.

Біженець з Луганська у 2014 році Артем Філенко, тепер наш головний диригент, зібрав оркестр. Ми випустили чимало музичних терапевтичних програм. А на сцені «Тріумф» презентують моновистави. Нещодавно за підтримки німецького уряду підготували виставу «Станція, або розклад бажань». Це жіноча історія, вона не про війну. Однак ми граємо тільки у сховищі. Там непоганий робочий майданчик, але велику виставу не поставиш. Внаслідок обстрілів багато розбитих вікон, ми їх закрили фанерою і працювали далі.

Розуміючи, що люди бояться їхати до нас, ми їдемо до них в укриття в мікрорайонах. Квитки продаємо всього лиш по сто гривень. Для людей це іноді можливість повірити в те, що перемога буде, мирне життя настане. Раз на тиждень виїжджаємо за межі театру, це непросто. Ми постійно в пошуках коштів від якихось донорів, від фондів. Нам допомагав «USAID», а сьогодні нема допомоги, і ми теж це відчули. 

Ми відвідуємо деокуповані села, там взагалі ситуація катастрофічна. Знищені школи, знищені будинки культури. Уявіть собі, діти сьогодні, особливо у сільській місцевості, три роки без школи, без садочків, без жодної соціалізації.

 Через кілька днів після звільнення Херсона ми зайшли в театр й відновили роботу. Тиждень нам знадобився, щоб вимити, вичистити приміщення. Ми познаходили ту апаратуру, яку окупанти не встигли вкрасти. Також нам допоміг «USAID», адже театр був пограбований. У 2022 році на Новий рік, на свято Миколая ми прийняли в бомбосховищі театру 1700 дітей. Навіть не знали, що їх так багато залишилося в місті.

Ми бачили очі цих дітей: їх дев’ять місяців ховали від окупантів. Ми поїхали в село (в нас було декілька виїздів), а там діти не знають, що таке «візьміться за руки», бо вони три роки сидять вдома, школа онлайн, а в селі нічого не відбувається. Вони не бачать інших дітей.

Яким чином можна вас підтримати?

Ми вдячні за будь-яку допомогу. Ми ініціювали всеукраїнську акцію «Квиток херсонцю». Розіслали своїм колегам QR-коди. Наприклад, людина, яка приходить у Києві, щоб купити квиток у театр, може 100 гривень задонатити на розвиток нашого театру. І ми вже перед Новим роком 2000 таких квитків мали. Можемо купити і батарейки для мікрофона, і ще щось. Звісно, потребуємо ресурсної бази, щоб надалі готувати вистави. Тому шукаємо фонди. Намагаємося знайти кошти і на постановки, і на поїздки Україною.

У березні лечу в Німеччину. Місто Кіль стало побратимом Херсона. Буду зустрічатися з колегами, працювати. Наш фестиваль «Мельпомена Таврії» — один з найбільших в Україні. Він не припинявся навіть під час війни. Провели його і в 2022 році, хоча фестиваль відбувався не в Херсоні, а в усьому світі. До речі, ми були в Словаччині у 2023 році з виставою «Кицька на спогад про Темінь». Направду вражені гостинністю, кількістю присутніх. Попри все, що відбувається на політичному рівні, словацькі глядачі нас дуже добре приймали.

Авторка: Анна Сєдих

ZMINA: Rebuilding is a project co-funded by the EU Creative Europe Programme under a dedicated call for proposals to support Ukrainian displaced people and the Ukrainian Cultural and Creative Sectors. The project is a cooperation between IZOLYATSIA (UA), Trans Europe Halles (SE) and Malý Berlín (SK).