ZMINA: Rebuilding | Павільйон майбутнього: культурний маяк серед буремних часів

«Павільйон Майбутнього, Україна 2024: With the Beating Hearts» — це проєкт, представлений на Фестивалі в Авіньйоні в липні 2024 року в межах програми ZMINA: Rebuilding, організований La Manufacture у співпраці з Українським інститутом у Франції. Проєкт став свідченням сили культури в умовах випробувань, підкресливши роль мистецтва у формуванні стійкості, збереженні культурної ідентичності та зміцненні європейської солідарності з Україною. Протягом кількох місяців Павільйон об’єднував вистави, експозиції, кінопокази, зустрічі фахівців і публічні дискусії — завдяки цьому українське мистецтво опинилося в центрі одного з найвідоміших театральних фестивалів світу.

З початку війни Україна бореться не лише на фронті, а й за свої цінності, історію та культурне вираження. Павільйон став простором-символом, в якому українські митці ділилися своїми історіями, висвітлювали трагедії війни та уявляли майбутнє, що постає після руйнування. Завдяки кураторській програмі глядачі мали змогу познайомитися з роботами, які кидають виклик сприйняттю, викликають глибокі емоційні реакції та демонструють неймовірну творчу непокору нації.

Поза межами самого фестивалю ініціатива продовжилась у листопаді 2024 року у форматі резиденції, що об’єднала п’ятьох українських митців, архітекторів та урбаністів у спільному житлово-робочому просторі. Ця резиденція була задумана не лише як ретрит для художньої практики, а й як занурення у процес переосмислення — в роботі над концепцією відбудови та культурної реконструкції. Учасники працювали над проєктом громадського центру, водночас досліджуючи сучасні художні практики у Франції.

Програма виходила за межі робочого простору резидентів — учасники подорожували до Марселя й Парижа, де відвідали Фонд Ла Файєт і провели час у La Wonder — неприбутковому резиденційному центрі в передмісті Парижа, де вони дізнавались, як функціонують незалежні мистецькі спільноти у Франції. Фредерік Поті, один із ключових організаторів проєкту, пояснює: «Ідея полягала в тому, щоб показати учасникам архітектуру як жест, познайомити з підходами Франції до культурних просторів і надихнути їх на подальшу роботу в Україні».

Кульмінацією резиденції стала дискусія в Французькому інституті в Парижі, де митці представили результати своєї роботи та обговорили ширший контекст відбудови України. Вони поділилися своїми ідеями й дослідженнями щодо бомбосховища, яке вони розробляли для села Лукашівка — просторі, що має стати прихистком і творчим середовищем для дітей, які постраждали від війни. Ця резиденція стала прикладом того, як Павільйон прагне сприяти довгостроковому художньому обміну, у якому результат виходить за межі одного фестивалю.

Як зазначає Фредерік: «Це не просто мистецький проєкт — це необхідне втручання в культурну й соціальну тканину Європи». Для нього присутність українських голосів у таких місцях, як Авіньйон, є вирішальною: «Європа не може дозволити собі бути байдужою. Мистецтво не відокремлене від війни — воно саме є полем бою». Фредерік наголошує на важливості підтримки таких ініціатив поза фестивальним контекстом:

«Ці події не слід сприймати як тимчасові жести солідарності — це ключові елементи довгострокового культурного діалогу. Ми не просто підтримуємо Україну — ми вчимося від неї».

Фредерік Поті, один з організаторів

Багатогранна репрезентація культурної ідентичності України

Виставки та перформанси Павільйону сплітають складну і глибоко людську історію виживання та мистецької непокори. Одним з найбільш вражаючих аспектів є його здатність змінювати перспективи, змушуючи глядачів протистояти не лише видимим руйнуванням війни, але й менш відчутним ранам, які вона залишає в ідентичності, історії та культурній тяглості.

Так, виставка «Зсередини» в галереї La Petit Paradis занурює відвідувачів в емоційний та психологічний ландшафт сучасної України. Потужна колекція фотографій чотирьох українських митців відкриває інтимний погляд на життя в країні, що перебуває у стані війни, — роботи коливаються між відчаєм і надією. Це не зображення війни у звичному для Заходу ключі — про бомби та руїни. Йдеться про пам’ять, страх, про те, що означає щодня прокидатися в реальності з невизначеним майбутнім.

Українська адаптація «Калігули» — ще один визначний елемент програми, вистава, що резонує далеко за межами історичного чи літературного контексту. Написана Альбером Камю п'єса набуває нової актуальності в сучасних обставинах, коли авторитаризм і спротив — це не абстрактні філософські категорії, а щоденна реальність. Фредерік Поті підкреслює: «Камю писав про небезпеку абсолютної влади, про божевілля, виправдане ідеологією. У сьогоднішній Україні це не інтелектуальна вправа — це питання життя і смерті». Постановка — чуттєва й конфронтаційна — не лише коментує історію, а й кидає прямий виклик сучасній байдужості в Європі.

Ще однією емоційно насиченою подією стала вистава «Місто Марії: Щоденники Облоги». Ця постановка пропонує нефільтрований, пронизливий погляд на життя в Маріуполі під час облоги — побудована на реальних свідченнях і щоденникових записах очевидців. Вона занурює глядача в клаустрофобічну та моторошну реальність виживання під обстрілами. «Є спокуса перетворити війну на абстракцію, коли вона далека», — зауважує Фредерік. «Але ця вистава змушує дивитися на неї такою, якою вона є — людською, трагічною, негайною». Потужна оповідь у «Місті Марії» не лише вшановує пам’ять загиблих, а й перетворює їхні голоси на свідчення, що звучить далеко за межами України.

Театральна вистава «Військовий щоденник Ольги та Саші» відкриває інтимний погляд на звичайні життя, змінені надзвичайними обставинами. Це історії — справжні, особисті, глибоко тривожні. Глядачі приходять, очікуючи побачити страждання, а знаходять щось значно складніше — стійкість, гумор, моменти абсурду. Війна — це не одна емоція; це досвід, який постійно змінюється, суперечливий і багатошаровий. Ця вистава руйнує спрощені наративи про війну, виходить за межі ролі жертви й демонструє всю повноту людської реакції на війну.

Окрім вистав, Павільйон включав серію дискусій, кінопоказів і поетичних читань, кожен з яких поглиблював розуміння культурної відповіді України на війну. Особливої уваги заслуговує панельна дискусія за участю українських письменників та інтелектуалів, які розмірковували про роль літератури в збереженні національної ідентичності в умовах війни.

Ще однією важливою подією став показ документального фільму «20 днів у Маріуполі», який розповідає про повсякденну стійкість українців. Вибір цього фільму був покликаний підкреслити не лише трагедію війни, а й мужність і рішучість тих, хто відмовляється бути зламаним нею. Як зазначив Фредерік: «Це не історії відчаю. Це історії непокори — людей, які не дозволяють війні визначити їх».

Завдяки цьому розмаїттю художніх виразів Павільйон запропонував цілісний портрет культурного ландшафту України — глибоко пораненого, але незламного; надтріснутого, але сповненого творчої сили. Він кинув виклик європейській аудиторії — перейти від пасивної симпатії до глибшого інтелектуального й емоційного залучення до боротьби України.

Маніфест: заклик до культурної відповідальності

У центрі цього проєкту — La Manufacture, незалежний театр та мистецький майданчик в Авіньйоні, що прагне надати платформу для політичних і соціально спрямованих виступів. Завдяки партнерству з Українським інститутом La Manufacture створив простір, де можуть бути почуті українські голоси, надаючи мистецькій спільноті центральну роль у формуванні реакції Європи на війну.

Однак не обійшлося без викликів. Фредерік Поті вказує на труднощі з видимістю українського мистецтва на європейській сцені.

«Недостатньо просто запросити українських митців виступити. Справжня солідарність означає забезпечення їх ресурсами, видимістю та визнанням, на які вони заслуговують. Представити одну українську п'єсу — це не залучення; це декорація».

Фредерік Поті, один з організаторів

Його слова підкреслюють нагальність створення глибших, сталих форм співпраці, які виходять за межі символічної підтримки. Фредерік також критично оцінює тенденцію європейської мистецької сцени сприймати війну як щось далеке й зовнішнє. «Відчувається певна втома, уявлення, що війна України — це “їхня” проблема, а не “наша”. Але культура не існує в ізоляції. Якщо ми не інтегруємо Україну в наші мистецькі та інтелектуальні ландшафти, ми підводимо не лише їх — ми підводимо себе». Це переконання підкреслює ширшу місію Павільйону: розвіяти ілюзію відстороненості та зміцнити розуміння, що українська культура є невід’ємною частиною культурного й політичного майбутнього Європи.

Важливою складовою бачення Павільйону є Маніфест — смілива заява, що відстоює ключову роль мистецтва у відбудові України й утвердженні її місця в Європі. Текст, опублікований у низці французьких медіа, став закликом до культурних інституцій — узяти на себе активну відповідальність за посилення українських голосів.

Маніфест проголошує: «Голоси з України, що говорять про Україну. Оживити повсякденне життя країни у війні, щоб торкнутися серця кожного європейця: це відповідальність митців в Україні. [...] Це відповідальність митців в Україні — зіткнути нас із цією реальністю, з трагедіями, що тривають, із мужністю, що тріумфує, з людяністю, що чинить опір, і з надією, що відроджується».

Маніфест наголошує: культурна участь не повинна зводитися до пасивного спостереження — вона має трансформуватися в конкретні дії: фінансову підтримку, мистецьку співпрацю та структурну інтеграцію українських митців у європейські мережі. Документ окреслює дорожню карту довгострокового зобов’язання перед українською культурою, стверджуючи, що інтеграція України в Європу має бути не лише політичною, а й культурною. Він кидає виклик європейським інституціям: виходити за межі символічних жестів і створювати сталі структури, які не просто дають змогу українським голосам бути почутими — а дозволяють їм активно формувати мистецький та інтелектуальний ландшафт континенту.

Культурне відродження в процесі

Павільйон Майбутнього — не просто момент у часі; це каталізатор. Він стверджує: культура — це не розкіш у часи війни, а необхідність. Поки Україна продовжує свій шлях до відбудови та європейської інтеграції, такі ініціативи допомагають закласти основу для культурного відродження, яке переосмислює роль мистецтва у формуванні суспільства.

Згадуючи про художній рівень програми Павільйону, Фредерік Поті зазначає: «Нам вдалося представити високий мистецький рівень разом із сильним посланням». Вплив проєкту полягав саме в цьому балансі між естетичною досконалістю та нагальним сторітелінгом. Кожна вистава, виставка й обговорення були не лише мистецьким висловлюванням, а й актом опору, що доводив: навіть перед викликом руйнування творче вираження залишається потужною силою.

Фредерік залишається відданим ідеї продовжувати та поглиблювати цей обмін. Він планує повернутися в Україну, зустрітися з колегами та розробити подальші форми співпраці, які виходитимуть за межі фестивальних сцен і резиденцій. «Це лише початок», — каже він.

«Ми повинні бути присутніми, слухати, творити разом. Українські митці показують світові щось виняткове. І це наша відповідальність — зробити так, щоб їхні голоси й надалі були почуті».

Фредерік Поті, один з організаторів

Надаючи платформу українським митцям, Український інститут, програма ZMINA: Rebuilding та La Manufacture з партнерами не лише зберігають культуру — вони активно формують майбутнє. І, роблячи це, вони нагадують нам усім, що навіть у найтемніші часи творчість залишається маяком надії.

Авторка: Марія Бенячкова Рішкова

ZMINA: Rebuilding — це проєкт, який співфінансується програмою ЄС «Креативна Європа» в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).