ZMINA: Rebuilding - «Плетіння сіток»: короткий огляд українського павільйону на 60-му Венеційському бієнале

Грантова програма «ZMINA: Rebuilding» підтримала український павільйон 60-го Венеційського бієнале, а саме проєкт «Плетіння сіток». Бієнале відбувалося з 20 квітня по 24 листопада 2024 року.

Проєкт оснований на практиці плетіння маскувальних сіток, що поширилася в Україні після 2014 року, коли Росія анексувала Крим й окупувала східні території. Саме тоді почався активний волонтерський рух: збирали гроші, одяг, продуктові набори, амуніцію, аптечки. Люди об’єднуватися для плетіння маскувальних сіток, які використовуються з метою захисного прикриття військової техніки, озброєння, інженерних укріплень тощо. Небайдужі люди знаходили різні приміщення для плетіння сіток: спортзали шкіл, музеї, бібліотеки. Люди самостійно опановували техніки плетіння, знаходили тканину, виготовляли різні типи сіток відповідно до сезону, ландшафту, призначення.

У лютому 2022 року, під час повномасштабного вторгнення Росії на територію України волонтерський рух, включно з самоорганізованими групами з плетіння маскувальних сіток, розгорнувся з новою силою. Сітки плетуть по всій Україні й навіть за її межами. Громадський сектор виявився надзвичайно потужним і дієвим, а волонтерський рух став справжнім феноменом сучасності. 

«Плетіння сіток» — це символічне й водночас реальне втілення горизонтальної організації та колективної дії. Одночасно з прямою дією, результат якої принесе користь, плетіння сіток перетворилося на групову терапевтичну практику, що дає відчуття приналежності до групи, потрібності, сприяє соціалізації, притишує почуття провини, яке переслідує всіх українців» — зазначається у буклеті до виставки.

Проєкт національного павільйону працює з метафорою плетіння сіток і збирає фрагмент за фрагментом різні досвіди українців. «Плетіння сіток — про утворення зв’язків у кризові часи, про набуття сили говорити завдяки об’єднанню з іншими».

Розповідати треба для того, щоб зберігати пам’ять, щоб показувати закордонній авдиторії індивідуальні болючі досвіди, які не зрівняються з медійним контентом та загальною інформацією про російсько-українську війну.

«Важливою альтернативою є художні практики: тут носії досвідів перетворюються на співавторів і самі формують висловлювання. Ми приділили велику увагу процесу спільної роботи, спів-творення: всі художниці та художники у свій спосіб працювали і взаємодіяли з різними спільнотами, допомагаючи через мистецтво створювати опору, форму для розповіді про їхні досвіди».

У рамках проєкту було представлено чотири мистецькі твори, які реалізовують різні підходи до колективності та взаємодії з іншими.

Катя Бучацька

«Щирі вітання»

(картини, малюнки, вишивка, відео, тексти та ін.)

Учасники:  Анастасія Аверіна, Георгій Алавердов, Ірина Голобородько, Євген Голубенцев, Олексій Денисенко, Влада Дика, Оля Жолобецька, Настя Кравчук, Дарина Малюк, Олексій Овдієнко, Артем Олійник, Валентин Радченко, Анна Сапон, Олександр Стешенко, Варя Шишлова.

Катя Бучацька — українська художниця, яка живе і працює в Києві. Вона розповідає, що разом з колегою Ольгою Шишловою першого тижня повномасштабного вторгнення поновила та зробила щоденними онлайн-заняття у мистецькій інклюзивній «Майстерні можливостей», у якій Катя працює протягом восьми років. Кожного дня вони збиралися, визначали нові теми і малювали те, що повертало їх до рутини. «Звісно, всі травмувалися реальністю. Але ми спиралися на спроби діяти звично, оберігали наші попередні знання про світ. Життя продовжувалося, дні продовжувалися, дні народження наставали», — зазначила Катя в буклеті. 

Поступово мисткиня почала помічати, що звична мова змінюється, певні фрази перестають бути доречними, отримуючи нові, приховані раніше значення. З’явилося відчуття, що мова більше не залежить від нас.

«Відчуття переозначення мовної реальності підсилювала властивість нейровідмінних людей змінювати ці кліше, користуватися ними вільно та/або гіперболізовано, змінювати конвенційні форми спілкування», — описує мисткиня.

Вона наважилася фіксувати певні мовні сенси, які відчуваються в текстах привітань, побажань, роздумів під час святкувань. «Як саме бажати людині всередині катастрофи? Які слова краще використати? І чи наші побажання зможуть змінити наше майбутнє?».

Андрій Достлєв, Лія Достлєва

«Comfort Work» (2023–2024)

(відео)

Ця робота показує кадри, на яких, здавалося б, українці розповідають про свій досвід. Однак насправді для цього проєкту митці знайшли професійних акторів зі США та країн ЄС, щоб ті зіграли українських біженців так, як їх уявляють люди за межами України. Перед цим митці поспілкувалися з українцями за кордоном про досвід біженства, про те, що від них очікували в суспільстві. Їх також залучили під час фільмування, щоб допомогти акторам найкраще передати емоції. «Головною цільовою авдиторією цих відео є саме європейські глядачі, які можуть побачити перед собою зручні для себе образи українок та українців», — пояснюють автори в буклеті.

Олександр Бурлака

«Робота» (2024)

(текстиль, металева конструкція) 

Олександр Бурлака, український архітектор і художник, що працює з фотографією, дослідженнями та інсталяцією, створив у рамках проєкту текстильну стіну з трьох мистецьких робіт. Йдеться про десятки полотен домотканої тканини 1950-60-х років з різних регіонів України. Цей різновид тканини, що й досі зберігається в багатьох наших родинах, є останньою ланкою в традиційному домашньому виробництві льону та коноплі. Проведений за такою працею час відсилає до основної метафори плетіння. Адже ткацтво уособлювало надію, воно є терапевтичною колективною практикою, яка відволікає від буденного, допомагає зосередитися. «Робота» розповідає про особистий досвід та спільні катастрофи.
 

Андрій Рачинський, Даніїл Ревковський

«Цивільні. Вторгнення» (2023)

(відео)

Робота використовує відео, які зняли цивільні люди, фіксуючи повномасштабне вторгнення. З 24 лютого 2022 року спостерігаємо великий обсяг матеріалу: світлини та відео роблять журналісти, професійні фотографи, військові, звичайні свідки подій. Автори проєкту зосередилися на менш відомих відеоматеріалах, шукаючи їх за допомогою різних алгоритмів соціальних мереж. 

«Ми переглянули тисячі відео, знаходили відеоблогерів, які ведуть свої канали про життя в умовах війни. Після цього ми провели добір зібраного матеріалу, з якого змонтували фільм. Відеоробота збудована за певним сценарієм подій: починаючи від розуміння, що повномасштабне вторгнення почалося, та пошуку шляхів у цьому вижити; до ризиків, які постають перед цивільними людьми під час бойових дій, епізодів руйнацій та знищення житла; і до моментів загибелі деяких авторів відео та того, що відбувається з тілами цивільних людей після смерті», — розповідають автори проєкту.

Відео шукали у соціальних мережах та на YouTube за ключовими словами. Вдалося знайти канали приватних осіб з маленькою кількістю підписників, що поступово змінювалися: від звичного і щоденного авторського контенту до фіксування війни. Перебування у підвалах, евакуація з окупованих територій, спроба вижити та хоча б якось налаштувати побут під час проведення бойових дій, відео обстрілів, вибухів, понівечених тіл і поховання цивільних. Деякі канали більше не оновлюються, а доля їхніх авторів невідома.

Обирали відео цивільних, а не військових. Однією з важливих тем було дослідити, що стається з тілами цивільних після смерті на території, де ведуться бойові дії. «Як і де відбуваються поховання. Куди транспортують тіла, в які ями їх закопують, як довго вони можуть бути непохованими. Ми провели велике дослідження про поховання, долю загиблих та знищення кладовищ унаслідок бойових дій».

Цей відеоряд має важливу цінність, адже зберігає свідчення очевидців війни, докази, які можуть бути колись знищені.

Author: Anna Siedykh

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).