ZMINA: Rebuilding | Як танець розповідає про війну та травму: досвід проєкту “Нехай тіло говорить: відновлення спільноти”

«Let the Body Speak: Rebuilding the Community» — це ініціатива української організації «Платформа сучасного танцю» в партнерстві з «Незалежною асоціацією танцю» в Естонії, Центром сучасного мистецтва «Toplocentrala» в Болгарії та асоціацією «PARTY» в Латвії. Метою цього проєкту є представлення українського сучасного танцю в Європі, відновлення професійних зв'язків у танцювальній спільноті й об’єднання українських хореографів у трьох країнах. Ми поспілкувалися з організатором проєкту, хореографом, засновником Міжнародного фестивалю сучасного танцювального театру «Zelyonka Fest» Антоном Овчінніковим про вимушену міграцію, досвід партнерства і те, як перформативне мистецтво може боротися з російською пропагандою.

Коли і як виникла ідея проєкту?

Як громадська організація працюємо з 2010 року, офіційно зареєстровані у 2015 році. Після повномасштабного вторгнення ми ініціювали проєкт під назвою «Let the Body Speak». Спочатку ми шукали відео українських хореографів. Багато з них почали збиратися у березні 2022 року у соцмережах. Мені здалося, що це важливий архівний матеріал, який варто зберегти. Ми оголосили опен-кол, запропонували всім, хто займається хореографією в Україні, або за її межами надсилати нам щось цікаве, а ми будемо це публікувати на нашому каналі.

Далі проєкт розвивався, ми додали освітні активності, продюсували вистави, допомагали з пошуком партнерів закордоном, адже багато хореографок виїхало за кордон. Ми постійно шукаємо гранти на освітні проєкти, продакшн. Коли побачили можливість від «ZMINA: Rebuilding», то вирішили спробувати. Адже коли почали збирати архів, то часто презентували відео у різних країнах з нашими партнерами. Ця грантова пропозиція була для нас актуальна, тож ми знайшли партнерів і надіслали заявку.
 

Як саме ви розширили проєкт?

По-перше, ми долучили трьох партнерів. З болгарським партнером ми ще не працювали, а з естонськими й латвійськими вже мали досвід співпраці. Був запит від естонського партнера, організації «Незалежна асоціація танцю», вони повідомили, що планують фестиваль і хочуть показати на ньому українські перформанси, присвятити день сучасному українському танцю. З цього все почалося. Ми обговорили цю пропозицію з естонцями і додали ще двох партнерів, щоб зробити проєкт масштабним.

Як вам працювалося з партнерами?

Після повномасштабного вторгнення співпраця складається по-різному. Всі організації, з якими ми комунікуємо в нашій роботі, діляться умовно на три типи: ті, які абсолютно підтримують Україну і заявляють це; ті, які не підтримують, уникаючи будь-яких контактів і колаборацій; і третій, серединний тип, — ті, які за своїм статусом мали б бути на боці України, але з часом очевидно, що у них власні думки щодо того, чи потрібна Україні підтримка. У цьому проєкті ми іноді мали справу з людьми, які належать до другого типу. Таке відчуття, коли ти пропонуєш, підштовхуєш, вигадуєш щось нове, але ніхто з партнерської команди на це не реагує. 

У нас ще ніколи не було ситуації, щоб після того, як ми отримали рішення про надання гранту, один з партнерів сказав нам, що вони не хочуть брати участь у цьому проєкті. Для нас це був шок.

каже Антон Овчінніков

Якби ми про це повідомили, то нас би позбавили гранту. Тож протягом двох тижнів ми вели дуже складні переговори. Пропонували все узгодити, а потім змінити партнера у процесі. Але згодом партнера вдалося переконати, тож вони погодилися працювати далі.

Якою була співпраця з партнером після інциденту з відмовою?

Наш проєкт складався з трьох етапів у трьох містах. Добре, що всі події відбулися. Можливості, кошти й контакти давали нам класну перспективу. Коли плануєш проєкт за кордоном, то розраховуєш на те, що зможеш щось зробити в Україні, а щось мають зробити твої партнери локально. Це їхнє місце, майданчик, люди, зв’язки і медіа. А вони зробили це на десять відсотків зі ста. Урешті-решт усе вдалося. Зі свого боку ми все зробили, все підготували, все привезли, відвезли. Те, що залежало від нас, ми реалізували на дев’яносто відсотків, але деякі партнери проігнорували наші прохання і запити.

На вашому сайті зазначено, що цей проєкт протидіє російським наративам. Як він це робить?

Складне запитання. Якщо ми працюємо у просторі сучасного танцю, ми намагаємося виходити трохи ширше, на загальний рівень культури і сучасного українського мистецтва. Як і більшість сфер української культури, український танець завжди існував в тіні російського. Тобто для більшості інституцій за кордоном його просто не існувало. Або все визначалося як російське. Наше головне завдання — це поширення інформації про те, що український танець існує, що в нас є потужні хореографи. 

Для нас важливий постколоніальний дискурс, який намагається побороти думку, що наш простір — частина великої Росії.

І річ не в тому, що ми привозимо якісні вистави за кордон. Важливо радше те, які саме вистави ми обираємо. Ми фокусуємося на постановках, які розповідають про війну, які працюють з культурним кодом, історичними подіями, музикою, традицією. Ми також добирали вистави, які перегукуються з європейським танцювальним контекстом.

Презентація сучасного українського перформативного мистецтва в Європі є необхідною для розуміння теперішніх українських реалій під час повномасштабного вторгнення. В чому полягає важливість?

Люди у світі отримують інформацію з новин: зі своїх, чи з українських, або з російських, які маскуються під європейські. Є також можливість отримувати інформацію з першоджерела: від митців, які приїхали з України. Дуже часто те, що існує в медіа, сприймається як пропаганда. 

А коли приїжджають митці і є можливість їх послухати, адже ми організовуємо презентації, публічні зустрічі, дискусії, — то це голоси неупереджених людей, які щиро й емоційно розповідають про власні відчуття..

каже Антон Овчінніков

Частиною проєкту були професійні дискусії про відновлення зв’язків з мистецькими спільнотами у різних країнах. Хто брав участь у дискусіях і яких результатів вам вдалося досягти?

Все добре склалося в Естонії, бо це та країна, від якої ми отримали запит на подію. Вони організували аудиторію молодих глядачів, приблизно п’ятдесят осіб, з якими ми спілкувалися. У Ризі це було в приміщенні «Національної академії культури», там також хороша аудиторія: представники професійних асоціацій, студенти, хореографи. В Болгарії було небагато людей, але прийшли потужні професіонали. Ми говорили про міграцію. Українські митці виїжджають за кордон, якщо знаходять можливість працювати, то залишаються там. Хтось працює на декілька країн. Зв’язки всередині спільноти руйнуються. Такого ніколи в Україні не було. Але ми намагаємося підтримувати контакти, щоб не втратити цю спільноту.

Для європейських країн це нормальна практика. Хореографи часто шукають роботу в різних країнах ЄС. Нам було цікаво поспілкуватися про те, як вони сприймають свою спільноту, як вони її зберігають, як підтримують зв’язки. І чи хореографи, працюючи в інших країнах кілька років, відчувають себе частиною спільноти.

каже Антон Овчінніков

Ми зауважили, що ця тема не дуже актуальна для цих країн. Коли ми запитували, чи намагаються вони якось «втримати» цих людей, якось повернути, то відповідь звучала на кшталт «якщо люди хочуть, то самі повертаються»... Я спілкувався з нашими хореографами за кордоном. І розумію, що багато з них, можливо, вже не повернуться додому. І мене це турбує.

Щодо результатів, то ми познайомилися з новими людьми. Може, нам вдасться організувати щось разом у майбутньому.

Чи впливає міграція на розвиток танцю в Україні?

На розвиток танцю впливає війна. Впливає і те, що з’явилося більше можливостей фінансування. Передусім це зовнішнє фінансування. Не можу сказати, що надто впливає вимушена міграція. Зараз важко оцінити цей вплив. Багато хореографів, які виїхали і з якими я спілкуюся, кажуть, що відчувають себе дуже некомфортно. Їм важко. Хоча в Україні люди вважають, що тим, які виїхали, класно. Але це не так.

Ми бачимо, що люди мають мотивацію створювати щось нове. А я вірю в те, що кількісні зміни спричиняють якісні.  

каже Антон Овчінніков

Митці почали по-іншому дивитися на свої можливості. Відбувається професіоналізація. Змінюється ставлення до того, що ти робиш і як це сприймається в інших спільнотах.

Якою була публіка вашого проєкту, які відгуки ви отримували?

Здебільшого позитивні. Але мені здається, що люди, яким щось не сподобалось, через певні етичні бар’єри не залишають відгуків. Люди усвідомлюють, що те, що ми показуємо, є реакцією на травматичний досвід. Іноді глядачі казали, що це було морально важко і вони не впевнені, що хотіли б дивитися на це ще раз. Але показувати такі роботи — наш свідомий вибір.

Наша публіка — це люди, які певним чином мають стосунок до сучасного танцю. Приходять і ті, що вболівають за Україну й хочуть висловити свою підтримку.

Author: Anna Siedykh

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).