ZMINA: Rebuilding - «Бабин — Бахмут»: як спільна аудіовізуальна подорож поєднує фронт і село

Проєкт «Бабин — Бахмут», створений медіамисткинею Олею Михайлюк, — це аудіовізуальна подорож, яка з’єднує сільські громади на заході України з тими, хто тримає оборону на сході. Документальний проєкт фіксує буденне життя у воєнний час, а також силу традицій, культури й людських зв’язків, що простягаються крізь регіони. Хоча у відео зачіпається ширший контекст життя під час війни, головна увага зосереджена на самій подорожі та взаємозв’язках між людьми — на тому, як стосунки не лише зберігаються, а й міцнішають, попри відстань.
Проєкт спостерігає за волонтерами з Бабина, які доправляють допомогу — а також символи своєї спадщини — односельцям у Бахмуті та Гуляйполі. Цей жест спонукає до розмови про зміну зв’язків між регіонами України та значення спільних цінностей, музики й пам’яті в умовах повномасштабної війни.

Ми поговорили з Олею Михайлюк про виклики, пов’язані з документуванням особистих історій, регіональну розмаїтість у проєкті та те, як війна змінює стосунки людей із громадою й природою.

Зйомки відбувалися в різних регіонах України, кожен з яких має свою унікальну культуру та атмосферу. Як ця регіональна різноманітність вплинула на загальний наратив відео?

Зараз — надзвичайний момент у зближенні різних частин України, у знайомстві їх одне з одним. Ця взаємодія відбувається в складних обставинах і сама по собі непроста, але вона є. Про це говорять герої наших відеонататок. Це видно з краєвидів, якими рухається червоний волонтерський мінівен — від гір до степів. Це відображено й в афіші проєкту: терикони поруч із карпатськими вершинами. До речі, військові з Карпат розповідали, що терикон на афіші за своїми обрисами нагадує їм гору Хом’як.

Як режисерка, чи відчували Ви певний тиск або відповідальність під час створення цього проєкту, знаючи, що він відображає такі важливі аспекти життя під час війни?

Навесні 2023-го, напередодні Великодня, я була в Карпатах. Випадково стала свідком того, як волонтери з села на Гуцульщині збирають допомогу й відправляються до своїх на фронт. На той момент я вже рік займалася волонтерством у Києві, бачила різні гуманітарні штаби на Київщині, в Дніпрі, в інших місцях. Але тут це було щось особливе: маленький червоний бус, місцеві зі своєю особливою гордістю — бабинськими писанками, паски, одночасно звук скотча, церковних дзвонів і гірського потічка. Я зрозуміла, що необхідно документувати. Оце бажання — утримати зв’язок між тими, хто в селі, й хто на фронті, утримати традицію навіть у таких нетрадиційних обставинах. У наступну подорож я поїхала вже разом із волонтерами і почала знімати.

Я невипадково обрала формат відео-нотаток. Була свідома того, що не зможу зараз відрефлексувати побачене. Це дуже щемко. Знімати зелені Карпати навесні, записувати цимбали й сопілки, обіцяти передати всі листи й подарунки на фронт, потім їхати 1400 км від Бабина на Франківщині до Краматорська й далі вздовж лінії фронту, бачити, як змінюється ландшафт за вікном. Я не тільки про те, що потічки змінюються на великі ріки, а гори стають кручами й пагорбами, й врешті ми неодмінно потрапляємо в донецькі й запорізькі степи. Це й про те, як усе більше руйнацій, табличок «Міни», військової техніки. Поки я просто документувала, тому була доволі вільною в процесі монтажу свого відео.

У першій історії, що я записала, один з героїв розповідає про обстріл, у який потрапив разом із братом. Брат тоді сказав йому: «А ти не бійся. Давай співаймо». Мабуть, це і призвело до того, що у відео багато музики й розмов про неї. Під час крайньої подорожі в Гуляйполе я познайомилася з капеланом, який родом теж із Карпат. Ми знову їхали безмежними степами. Він співав «Черемшину». Словом, я створила собі умови, за яких тема на мене не тиснула. Адже я документую не війну, а те, як люди намагаються зберегти свою традицію, пісню, дух, себе як спільноту в умовах цієї жахливої війни. Мені зустрічалися неймовірні люди.

Адже я документую не війну, а те, як люди намагаються зберегти свою традицію, пісню, дух, себе як спільноту в умовах цієї жахливої війни. Мені зустрічалися неймовірні люди.

медіамисткиня Оля Михайлюк

Ви документували життя сільських громад під час війни, зокрема їхні традиції та культуру. Чи помітили Ви якісь зміни або адаптації в культурних практиках у зв’язку з війною?

Так. Цього року на Великдень я знову була в Карпатах. Чимало людей прийшли до церкви у традиційному одязі — вишиванках, кептарях. Мої герої говорять про те, що раніше — до війни — абсолютно всі були в традиційному святковому вбранні. Зараз багатьом байдуже, і до цих «багатьох» вони зараховують і себе. Хтось нещодавно повернувся з фронту через поранення, у когось не повернулися друзі чи рідні. Тому багато людей зараз у чорному.

Подібна історія і з весіллями. До війни традиційно встановлювали два намети — на 150–200 пар: в одному наметі пригощали, в іншому танцювали під гуцульську музику. Протягом останніх двох років у селі було лише одне весілля. І те не було традиційним — без музики, у вузькому колі родичів. І водночас — на похороні бійця в Косові співали «Попід гаєм зелененьким»: це був його заповіт.

У 2024-му волонтери вже не повезли з Карпат ні писанок, ні пасок — просили всіх здавати кошти на дрони. Я теж долучилася до цих зборів, але напередодні заїхала на косівський базар і купила сирних коників та писанки. Коли привезла їх старості Бабина, який воює на Сіверському напрямку, він із першої спроби безпомилково сказав, що писанка з Космача, а коники — з Брустурів. У Карпатах знаються на кольорах і орнаментах, притаманних кожному з сіл. У Гуляйполі теж зраділи — одразу запропонували «розпрягати коней», запросили пообідати разом. Це були якісь 10 хвилин разом, але водночас — це було справжнє свято. Традиції трансформуються.

Проєкт об'єднує різні регіони України через особисті історії. Що саме, на вашу думку, робить ці історії такими важливими для загальноукраїнського контексту?

Ті, хто зараз захищає країну, зрозуміло, перебувають у надзвичайно небезпечних умовах — часто їм навіть заборонено користуватися мобільними телефонами. Натомість життя в їхніх селах і містечках триває без них

За відсутності зв’язку між тими, хто пішов воювати, і тими, хто залишився, виникає небезпека — що відстань з’явиться не лише в географічному, а й у ментальному сенсі.

медіамисткиня Оля Михайлюк

І це стосується не лише карпатського села Бабин, а й усієї України. Крім того, наша розповідь не є узагальненою — у ній ідеться про цілком реальних людей: сільського старосту, який зараз вивозить поранених із поля бою під Бахмутом, ветеринара, якому за чотири дні довелося стати військовим медиком і прослужити понад півтора року на передовій…

Чи є у вас конкретна історія або кадр, який, на вашу думку, найкраще передає суть цього проєкту? Що ви хотіли б, щоб глядачі відчули або зрозуміли, дивлячись на це?

Музика. Цимбали серед степів. Це для мене — пошук нашого «ми» зараз. Що ми, українці, являємо собою як спільнота? Які основні риси, патерни, маркери? Зокрема — візуальні й музичні.

Документальне відео часто стає потужним засобом передачі реальності. Який момент чи епізод під час зйомок особливо вразив вас і змусив по-іншому подивитися на ситуацію в країні?

Щось ірраціональне й надзвичайно сильне — в цих людях, які готові з Карпат вирушити на Запоріжжя й Донеччину боронити країну. Коли я вперше побачила червоний волонтерський бусик під сільрадою Бабина, селяни збирали гроші на необхідне мілітарне. Але перед тим несли паски й писанки — різні в кожному селі. І їм було дуже важливо, щоб ці писанки доїхали. На наступний Великдень, крім дронів, ми теж привезли писанки й сирних коників із Карпат. Я бачила, як один із чоловіків плакав, тримаючи в руках цього коника.

Проєкт «Бабин — Бахмут» фокусується не лише на людях, а й на довкіллі, культурі та архітектурі. Як ці елементи взаємодіють у вашому фільмі і що вони говорять про сучасну Україну?

Гуцули, які зараз на фронті, відкрили для себе Запоріжжя й Донеччину — їхні ландшафти, традиції, побут. Чимало людей із територій, де нині точаться найзапекліші бої, були змушені переїхати на захід України. Це відбувається за жорстких обставин, але ми стаємо ближчими.

Як ви особисто сприймаєте ідею екологічного ставлення до довкілля в контексті війни? Чи вважаєте ви, що війна змінює ставлення людей до природи?

Це окреме велике питання, яке стосується не лише проєкту «Бабин — Бахмут», а й діяльності нашої Агенції «АртПоле» загалом. До 2014 року ми з колегами проводили міжнародний фестиваль «АртПоле» в різних частинах України. Основною темою було дослідження й збереження наших ландшафтів, традицій, музики, а основними мистецькими напрямками — лендарт і world-music. Ми починали в Карпатах, і там прийшло розуміння, наскільки екологічні питання пов’язані зі збереженням власної культури й ідентичності. Скажімо, щоб флояра звучала саме так, вона має бути зроблена з бука. Тобто щоб зберегти місцеву традиційну музику, треба припинити вирубки і зберегти буковий ліс. Місцевим жителям ми пропонували розглядати фестиваль і зелений туризм як економічну альтернативу вирубкам. Переконувати вдавалося з перемінним успіхом.

Зараз, коли почалася повномасштабна війна й чимало людей з Карпат потрапили на схід, я вже неодноразово чула від них — яке це щастя жити в Карпатах, яке це багатство — питна вода, як треба не засмічувати річки, не рубати ліси. Хотілося б, щоб це розуміння лишилося й після війни.

А нещодавно були на Херсонщині, і неймовірно вразило те, що з полів, на яких минулого року стояли таблички «заміновано», вже збирають врожаї. У 2022-му я знімала фільм «Ірпінь. Хроніки відродження», в якому йдеться про те, як рослини допомогли людям повернутися до життя. Зараз бачу це на Херсонщині.

Незважаючи на небезпеку й на те, що війна триває, люди садять і збирають, взаємодіють зі своєю землею, допомагають їй відновитися, самі відновлюються завдяки їй.

медіамисткиня Оля Михайлюк

Як ви бачите майбутнє цього проєкту? Чи плануєте ви продовжувати документування подібних історій, і якщо так, то які теми вас цікавлять найбільше?

Так, хотіла би спостерігати, як розвиваються події. Хочеться не уникати гострих питань — а вони є. Хочеться бачити, як люди гуртуються й знаходять відповіді. Хочеться, щоб пам’ятали загиблих і поважали тих, хто повернувся з фронту. Хочеться, щоб наступного року знову були і сирні коники, і писанки. Взаємодії в одній сільській спільноті можна проєктувати на суспільство в цілому.

Author: Mariia Akhromieieva / Марія Ахромєєва

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).