ZMINA: Rebuilding | Кут 772: Дві громади і відроджена традиція

Дві українські громади, Краснокутська і Збаразька, об’єдналися, щоб дослідити та відродити спільну культурну спадщину. Їх розділяє 772 кілометри, але тепер вони з’єднані завдяки проєкту, в якому традиційні знання зустрілися з сучасним мистецтвом. Ми поговорили про «Кут 772» з Іриною Каць та Люсею Ничай, авторками проєкту.

Для початку розкажіть, будь ласка, про громади, що взяли участь у проєкті. Що саме слід розуміти під терміном «громада» і хто її складає?

Ірина Каць (ІК): Цей проєкт об’єднав дві дуже різні, але однаково багаті громади: Краснокутську (Харківська область) та Збаразьку (Тернопільська область) — два місця, розділені 772 кілометрами, але глибоко пов’язані своїми історіями, традиціями та способом життя.

Коли ми говоримо «громада», ми маємо на увазі не просто групу людей, які живуть в одному місці. Ми маємо на увазі мережу відносин, традицій і культурних практик, які визначають, як люди взаємодіють одне з одним і з навколишнім середовищем. Це місцеві ремісники, архітектори, художники, історики, старші люди, які є носіями історій, та молоді покоління, які прагнуть заново відкрити своє коріння. Це люди, які живуть спадщиною, а не лише зберігають її.

Люся Ничай (ЛН): Крім того, громада — це адміністративна одиниця, яка об’єднує різні населені пункти і є платформою для спілкування, діалогу та розвитку.

Чому саме «Кут 772»?

ІК: «Кут» означає невелику, але важливу одиницю селищної структури. Історично склалося так, що в багатьох українських селах були частини, які називалися «кутами», кожна зі своїм характером, історіями та соціальною динамікою. Кут — це місце для зустрічей, що робить його ідеальним символом для нашого проєкту.

Кут символізує точку перетину, місце зустрічі — саме про це наш проєкт. Це місце, де об’єднуються люди, традиції й творчі ідеї. Число 772 відображає точну відстань (у кілометрах) між двома ключовими локаціями проєкту, слугуючи символічним мостом між громадами, які можуть здаватися географічно віддаленими, але мають багато культурних зв’язків і водночас відкривають відмінності та різноманіття одна одної.

Розкажіть більше про те, як виник проєкт і що надихнуло на його створення.

ЛН: Ідея виникла через глибокий інтерес до розвитку громад через культуру в ініціаторки проєкту Ірини Каць. Вона працює з громадою Краснокутська з 2021-го року. Людмила Ничай підтримала ідею, розробила кураторську складову, зібрала художни_ць і сформувала концепцію заключної виставки, забезпечивши, щоб дослідження було не просто задокументоване, а творчо переосмислене.

Натхнення прийшло від людей, яких ми зустріли на нашому шляху — старших людей, які ще пам’ятають давні будівельні техніки, ремісників, які зберігають традиційні навички, та молодих творчих людей, які прагнуть поєднати старе з новим.

Нас цікавило, як громади можуть заново відкрити свою ідентичність через спадщину. Багато малих міст і сіл в Україні володіють безцінними культурними знаннями, але ці знання часто недооцінюються або затьмарюються сучасною урбанізацією та переміщеннями, пов’язаними з війною.

розповідає Ірина Кац

Ми хотіли створити проєкт, де люди не просто вивчають спадщину, а активно з нею взаємодіють — де забуте ремесло, пісня чи стара будівельна техніка можуть надихнути на нові мистецькі та архітектурні ідеї.

Яку роль у проєкті відіграє центр спільнототворення «Хата-мазанка» та Мистецька резиденція Назарія Войтовича?

ІК: Першим «кутом» нашого проєкту стала «Хата-мазанка» — громадський соціальний простір у селі Чернещина Краснокутського району Харківської області. Це місце було відроджене завдяки низовим зусиллям і починалось як шкільний дослідницький проєкт учнів та вчителів Краснокутського ліцею № 1.

Проводячи інтерв’ю зі старшими людьми, студенти збирали знання про традиційні техніки штукатурення хат, склад глини та теплофізичні властивості різних матеріалів. Це дослідження призвело до масової громадської толоки у липні 2023-го року, коли понад 50 людей — студенти, вчителі, місцеві чиновники та мешканці шести сусідніх громад — зібралися разом, щоб відновити 100-річну мазанку.

Після цього успіху ГО «Культурний діалог» та Краснокутська селищна рада отримали великий грант на створення громадського соціального центру в «Хаті-мазанці». Сьогодні це багатофункціональний простір, де проводяться майстеркласи, культурні заходи і навіть приймаються іноземні гості.

«Хата-мазанка» — це більше, ніж просто відреставрована будівля: це магніт для взаємодії громади. Вона об’єднує старі та нові знання та доводить, що традиційні навички — такі як ліплення з глини та спільна праця — можуть бути потужними інструментами для зміцнення соціальних зв’язків, підвищення стійкості та навіть натхнення для сталої архітектури.

Другий «кут» — це Мистецька резиденція Назарія Войтовича, розташована за 772 км у Збаразькій громаді Тернопільської області.

Заснована у 2017-му році громадськими організаціями «Конгрес Активістів Культури» та «Родина Героїв Небесної Сотні», резиденція була створена на честь Назарія Войтовича, наймолодшого художника, який загинув під час Революції гідності у 2014-му році. Простір — спочатку сільськогосподарська будівля, а згодом церква — був перетворений завдяки п’ятирічним колективним зусиллям митців, місцевої громади та міжнародних донорів.

З часом резиденція перетворилася на центр мистецької мобільності, приймала іноземних митців та проводила виставки та воркшопи. Вона також тісно пов’язана з темами вимушеної міграції — спочатку через виселення лемків у 1940-х роках, а згодом, коли резиденція стала притулком для митців і родин переселенців під час повномасштабного російського вторгнення у 2022-му році.

Такі проєкти як серія фотографій «Пішаки» Олександри Павловської та фільм «Резиденція. Жива» досліджують багаторівневі історії переміщення й адаптації та роблять Резиденцію Войтовича важливим простором для переосмислення ідентичності, міграції та стійкості.

Попри різну історію «Хата-мазанка» та Резиденція Войтовича чудово доповнюють одна одну. Одна з них зосереджена на відродженні місцевих традицій через безпосереднє залучення громади, тоді як інша працює з мистецькими, національними та навіть міжнародними наративами про спадщину та стійкість.

Об’єднавши їх у Кут 772, ми створили міст між минулим і майбутнім, між місцевими ремеслами та сучасним мистецтвом, а також між двома регіонами, які стикаються з різними, але пов’язаними між собою викликами. Ця взаємодія традиційних знань і мистецького переосмислення зробила наш проєкт унікальним і дієвим.

Наскільки складно було налагодити партнерство для цього проєкту?

ІК: Чесно кажучи, налагодження партнерств було справою одночасно вдячною і складною. Деякі організації та місцеві органи влади одразу ж приєдналися до проєкту, визнавши його цінність, тоді як інші спочатку вагалися. Ми мали переконати їх, що спадщина — це не лише про минуле, а й про майбутнє.

Ми також зіткнулися з логістичними проблемами: організація заходів та виставок у різних місцях вимагала чіткої координації. Але ключовим моментом була побудова щирих, довготривалих взаємин. Ми не просто підходили до партнерів як до спонсорів чи прихильників — ми ставилися до них як до співтворців проєкту.

Які фактори визначали вибір конкретних партнерів та локацій?

ЛН: Ми співпрацювали з партнерами, з якими вже працювали раніше, з надійними організаціями, які порекомендували колеги у сфері, та з ініціативами, якими ми особисто захоплюємося.

Також дуже важливо було об’єднати державний, муніципальний, неурядовий та незалежний сектори, щоб сприяти діалогу та забезпечити сталість практик.

Розкажіть більше про ваші знахідки та конкретні результати дослідження.

ІК: Одним із найцікавіших аспектів цього проєкту було відкрити, скільки знань ховається у всіх на виду — речей, з якими люди живуть кожного дня, але не завжди вважають їх цінними чи унікальними. Коли ми почали досліджувати це глибше, то виявили неймовірні традиції, навички та особисті історії, які передавалися з покоління в покоління.

розповідає Ірина Кац

Наприклад, техніка глинобитного будівництва виявилася не просто старовинним методом будівництва, а надзвичайно стійким і життєздатним підходом — чимось неймовірно актуальним сьогодні, особливо в контексті післявоєнної відбудови. Ми на власні очі побачили, як місцеві майстри адаптують ці методи, доводячи, що традиційні знання пропонують практичні рішення для сучасних викликів.

Ще одним важливим відкриттям стало те, як багато історії закладено в особистих розповідях — історіях міграції, війни, стійкості та адаптації. Ці оповіді показали нам, що спадщина постійно розвивається — це не щось статичне, що зберігається в музеях, а щось, що змінюється і адаптується з кожним поколінням.

Ми також дослідили, як сучасні митці переосмислюють традиційні знання, перетворюючи ремесла на нові форми художнього вираження. Багато робіт, створених під час проєкту — картини, кераміка, інсталяції та відео — стали способом візуального та емоційного зв’язку зі спадщиною, демонструючи, що традиція — це не лише збереження, а й творча трансформація.

Ці знахідки не просто залишилися в нашій команді. Ми винесли їх у серію дискусій та нетворкінгових заходів, де дослідни_ці, архітектор_ки, художни_ці, культурні менеджер_ки та місцеві ремісни_ці зібралися разом, щоб поговорити про майбутнє культурної спадщини. 

Одним із найважливіших висновків із цих розмов стало те, що спадщина тісно пов’язана з ідентичністю і навіть почуттям безпеки — особливо в часи кризи. Люди почуваються безпечніше, коли знають, хто вони, звідки походять і яке культурне коріння мають.

розповідає Ірина Кац

Ми також досліджували ширші питання: Хто вирішує, які частини минулого ми несемо в майбутнє? Як захистити традиційні знання таким чином, щоб вони залишалися живими та актуальними? Як збалансувати збереження та інновації?

Усі ці дискусії, а також дослідження та мистецькі рефлексії об’єдналися в нашій виставці. Сама виставка була не просто демонстрацією об’єктів — це був простір, де ми об’єднали матеріальні артефакти, твори сучасного мистецтва та мультимедійні елементи, щоб створити багатошаровий досвід спадщини. Серед робіт були глиняні скульптури, вироби з бісеру, інсталяції з глиняних блоків, картини та відеоперформанси — всі вони відображали різні аспекти традицій та трансформацій громад.

Зрештою, цей проєкт мав на меті зробити спадщину знову видимою — як для самих громад, так і для ширшої аудиторії. Він показав, що традиційні знання — це не просто щось із минулого, це ресурс для майбутнього, джерело стійкості та основа для творчості.

Як художня виставка представила результати дослідження?

ІК: Виставка «Кут 772. Скарби» є результатом архітектурно-мистецького дослідження та роздумів про нематеріальну культурну спадщину двох громад, розділених 772 кілометрами. Нашою метою було розкрити потенціал творчості, який часто губиться у повсякденних клопотах та затьмарюється війною.

Ми поставили перед собою абстрактні, але посутні завдання: спостерігати, слухати, збирати досвіди, ділитися, занурюватися в місцеві знання і втілювати їх у наших кураторських, мистецьких та архітектурних висловлюваннях.

Кожна громада запропонувала унікальні відправні точки для дослідження.

У Краснокутську все почалося з «Хати-мазанки на белебні» — простору, де місцеві жителі активно практикують старовинні глиняно-штукатурні техніки, перетворюючи його на хаб для мистецької співпраці та освітніх заходів. Потім наша подорож привела нас до креативного кластеру «BrAty» у Козіївці, де традиційні ремесла перетворилися на сучасні, сталі бізнеси.

У Збаражі програма проходила в Мистецькій резиденції Назарія Войтовича, де художники використовують сучасні медіа для переосмислення місцевої історії та колективної пам’яті. Саме існування резиденції, названої на честь молодого художника, який загинув під час Революції гідності, є потужною заявою про збереження та опрацювання спільного історичного досвіду. Сама громада слугує живим архівом історичних подій, відображених в архітектурі, традиціях та повсякденному житті.

Ці дві громади дуже різні, але однаково багаті — одна активно інтегрує давні традиції в сучасне життя та бізнес, а друга дбайливо зберігає фрагменти історії, забезпечуючи їх визнання та захист.

Але найціннішими скарбами, які ми відкрили для себе, були люди — носії традицій, хранителі знань і ті, хто активно прагне розкрити і зберегти свою локальну ідентичність.

Ця виставка — про них. Про людей, які втілюють культурну спадщину — не просто як історію, а як щось живе, що практикується і передається.

Розкажіть ще про ваші знахідки та результати досліджень.

ЛН: Одне з найяскравіших відкриттів, яке ми зробили під час програми, — це значні візуальні відмінності культурної спадщини, на які, вочевидь, вплинули як природні умови, так і історичні обставини. Харківська область, переважно степова територія, належить до культурних зон Слобожанщини та Наддніпрянщини. Попри схожість сільськогосподарських практик, вона має відмінний ремісничий стиль та архітектурний підхід порівняно зі Збаразькою громадою. З другого боку, Збараж — це мозаїка маленьких культурних традицій з Галичини, Поділля та Волині, з додатковим впливом лемківської спадщини, що виникла внаслідок примусових переселень у минулому.

Постколоніальний дискурс в Україні ще не визрів як явище. Науковці, інституції, представники влади і навіть активісти все ще перебувають у процесі демонтажу колоніальних наративів. Однією з головних проблем є тенденція до спрощення систем класифікації та гомогенізації культурних відмінностей, що призвело до знецінення унікальних традицій. Наша мета полягала в тому, щоб кинути виклик цій тенденції, представивши відмінності як цінні скарби, що заслуговують на визнання в стінах великого музею. Це був крок до відновлення справедливості щодо цінності традиційних знань.

Які дослідницькі інструменти чи підходи ви використовували у дослідженні?

ІК: Наша методологія поєднувала традиційні дослідницькі підходи з художньою інтерпретацією та інтерактивними інструментами. Перш за все, ми працювали безпосередньо з людьми — проводили інтерв’ю, збирали особисті розповіді та слухали, як вони сприймають свою спадщину. Ці розмови були безцінними, оскільки дали змогу зрозуміти не лише історичні факти, а й емоційне та символічне значення традицій.

Щоб залучити громаду до участі у проєкті, ми організували фасилітовані воркшопи, де місцеві жителі могли поділитися досвідом, поміркувати про свою спадщину і навіть поекспериментувати з творчим переосмисленням традиційних практик. Ці заходи дозволили людям активно включитися у власну культурну історію радше ніж пасивно за нею спостерігати.

Важливим елементом нашого дослідження було художнє вираження. Наша команда втілила отримані результати в різні форми мистецтва, включаючи картини, інсталяції, кераміку, відеоперформанси та експериментальні роботи з використанням природних матеріалів, таких як глина, зерно та деревина. Деякі художники працювали в традиційних техніках, інші досліджували сучасні медіа. Результатом стала не просто документація, а жива, змінна репрезентація культурної спадщини крізь призму сучасного мистецтва.

Який основний меседж ви хочете донести до відвідувачів за допомогою виставки?

ІК: Спадщина — це не просто те, що потрібно зберігати в музеях, це жива сила, що розвивається. Йдеться не лише про пам’ять про минуле, але й про формування майбутнього шляхом розпізнавання творчого потенціалу, прихованого в повсякденному житті та в самих людях.

Наші найбільші скарби — це люди: носії традицій, хранителі знань, ті, хто активно досліджує і плекає місцеву унікальність.

Якими були перші реакції на проєкт?

ЛН: Першою аудиторією були співробітни_ці музею, і їхньою першою реакцією був опір. Вони не одразу побачили цінність того, що ми приносили у виставковий простір. Однак у міру того, як проєкт розгортався, вони стали залучатися до процесу — проводити ексурсії для відвідувачів, ділитися оповідями і, врешті-решт, пишатися проєктом.

Відвідувачі на відкритті виставки слухали з ентузіазмом та дякували за нові перспективи і знахідки, які ми представили.

Як проєкт сприяв відновленню ідентичності та впевненості громад у собі?

ЛН: Звичайна увага до людей, привернення уваги громад до їхніх місцевих скарбів та управління цими процесами зміцнює спільноти. Це дає людям нове відчуття гордості за свій культурний родовід, показує можливості, що існують, та заохочує їх до подальшого розвитку своїх традицій.

Які зміни ви спостерігаєте у сприйнятті місцевими жителями своєї культурної спадщини?

 Мешканці стали більш активними та ініціативними у збереженні своїх традицій. Тепер вони розглядають спадщину не просто як ностальгійний спогад, а як інструмент для розвитку та творчого самовираження.

розповідає Ірина Кац

Одним із найважливіших результатів проєкту стало розширення мереж між місцевими громадами та експертами, митцями й інституціями, що відкрило двері для подальшої співпраці. Після завершення проєкту ми спостерігаємо такі зміни:

• Місцеві ремісники та культурні діячі отримали більшу підтримку й визнання, що збільшило їхню мотивацію розвивати ініціативи, засновані на традиційних ремеслах і практиках.
• Архітектори та урбаністи глибше оцінили традиційні будівельні технології, що дозволило усвідомити їхню важливість для сталого розвитку та післявоєнної відбудови.
• Культурні організації ствердилися у справі документування та популяризації спадщини, пошуку однодумців та платформ для обміну знаннями.
• Експерти з питань інтелектуальної власності зацікавилися дослідженням механізмів захисту традиційних знань та географічних зазначень, щоб малі громади зберегли право власності на них, забезпечуючи їхню подальшу актуальність.
• Музеї та місцеві ради взяли на себе зобов’язання інтегрувати підходи, засновані на спадщині, у програми освіти, туризму та розвитку громад.

Ці зміни свідчать про те, що спадщина дедалі частіше розглядається як ресурс, що має реальний потенціал для формування майбутнього. Проєкт допоміг громадам набути впевненості у своїх культурних надбаннях, гарантуючи, що традиції не лише зберігаються, але й активно практикуються, поширюються та адаптуються до сучасних викликів.

Як цей проєкт може вплинути на сталий розвиток малих громад в Україні?

Поєднуючи спадщину з сучасною творчістю, цей проєкт показав, що культурне коріння може слугувати основою для нових економічних та соціальних можливостей.

розпвідає Ірина Кац

IK: 

Проєкт також підсвітив, як нематеріальна спадщина є більше, ніж просто культурним активом, це інструмент для соціальної згуртованості та економічного відродження. Ми продемонстрували, як традиційні знання та сучасні мистецькі практики можуть співіснувати, взаємодіяти та генерувати нові цінності, актуальні в сучасному світі.

Крім того, проєкт відродив живі знання малих громад, показавши, як традиційні практики можуть відповідати сучасним потребам. Наприклад, техніка глинобитного будівництва — глибоко вкорінена в місцевих традиціях — має величезний потенціал для післявоєнної відбудови. Місцеві майстри довели, що рішення, засновані на традиційних знаннях, є важливими для сталого розвитку громад та зусиль з відбудови.

Чудовим прикладом є переосмислення саманних блоків, які можуть слугувати екологічною та економічно ефективною будівельною альтернативою, пропонуючи стійкі рішення для відбудови споруд і публічних просторів місцевими ресурсами. Завдяки таким ініціативам ми бачимо, що традиція — це не про минуле, вона активно формує майбутнє.

Які наступні кроки після завершення проєкту?

Це тільки початок. Результати цього пілотного проєкту закладають основу для подальших досліджень в інших регіонах України — через резиденції, воркшопи та мистецькі колаборації. Ми продовжимо досліджувати нові способи активізації спадщини та її інтеграції в сучасні культурні простори.

розповідає Ірина Кац

Автор: Ян Яночко

ZMINA: Rebuilding - це проєкт, який співфінансується програмою ЄС "Креативна Європа" в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів. Проєкт є результатом співпраці між фондом ІЗОЛЯЦІЯ (Україна), мережею Trans Europe Halles (Швеція) та організацією Malý Berlín (Словаччина).