Сад імен ще буде посаджений. День ІЗОЛЯЦІЇ 2026
9 червня 2026 року у просторі PEN Ukraine у Києві відбулася подія, яка поєднала мистецтво, правосуддя і живу пам'ять — вечір, присвячений 12-й річниці незаконного захоплення фонду ІЗОЛЯЦІЯ збройними формуваннями Російської Федерації.
Зал у PEN Ukraine заповнився задовго до початку. Серед гостей — колишні співробітники фонду, правники, письменники, журналісти, люди, які пам'ятають ІЗОЛЯЦІЮ як живий культурний простір у Донецьку. На тлі імпровізованої сцени — фотороботи Андрія Логінова з резиденції 2010 року, проєкт «Монументи Донбасу». Знімки зроблені ще до захоплення. Тепер вони — документ іншого часу.
«Ізоляція — це питання про свободу самовираження, це про свободу мистецтва, це про культурне різноманіття», — сказав на вечорі адвокат Володимир Єфименко. І саме тому, додав він, захоплення цього конкретного простору було не випадковістю, а ідеологічним актом.
Вечір розпочався з прем'єри відеороботи мисткині Зої Лактіонової «Сад імен», створеної спеціально до цієї річниці. Авторка — з Маріуполя. Частину кадрів вона знімала під час резиденції в Соледарі — місті, якого більше немає у тому вигляді, яким воно було. У місті, яке першим прихистило ІЗОЛЯЦІЮ у 2014-му році.
«Ця думка з'явилась у мене до того, як до мене звернулась ІЗОЛЯЦІЯ, — розповіла Зоя Лактіонова. — Я думала про пам'ятання, коли Маріуполь окупували. Разом з усім була окупована могила моєї мами. Вона не може говорити за себе — і за те, що Донецька область була українською».
У роботі звучить текст про пам'ять, яка не вмирає разом із людиною. Лактіонова переосмислила його як висловлювання про всіх людей Донецької області: «Поки я це пам'ятаю — вона є українською».
Музику до фільму написав композитор Станіслав Іващенко, який 20 років прожив у Донецьку. Він відмовився від сумної тональності — свідомо.
«Мені одразу згадали слова Ігоря Козловського, після того, як він вийшов з полону. Коли в нього запитали, чи сумує він за містом Донецьк, він сказав: "Сум — це один з різновидів неврозу". Ця відповідь дуже багато розставила в моїй голові», — пояснив Іващенко. — «Я не хотів писати сумну музику. Вона просто створює чистий простір для ваших спогадів — простір, де можна згадати і трансформувати це в надію».
Кураторка фонду Катерина Філюк, яка представляла роботу, зазначила, що кадри із Соледара, знятих під час резиденції, — серед небагатьох, що збереглися: «Ми розуміємо, що це тепер одне з тих рідкісних кадрів, які залишилися з цього міста. Це ще, мабуть, щемкіше».
Паралельно з мистецькою прем'єрою вечір ніс у собі важливу правову новину. 29 квітня 2026 року Дніпровський районний суд Києва завершив 12-річне кримінальне провадження — і виніс вирок Роману Лягіну: 15 років позбавлення волі за державну зраду, участь у терористичній організації, зміну кордонів України та захоплення ІЗОЛЯЦІЇ як воєнний злочин.
Адвокат Володимир Єфименко, який супроводжував справу від самого початку, назвав цей вирок прецедентним — і пояснив чому: «Це перший вирок в історії України, коли за захоплення активів і майна підприємств суд кваліфікував це не за окремою статтею про посягання на власність, а саме як воєнний злочин».
Суд застосував міжнародне гуманітарне право і визнав порушення Женевської конвенції про захист цивільного населення 1949 року. Окремо доведено: Лягін, будучи головою так званої Центральної виборчої комісії «ДНР», організовував фіктивний «референдум» і «вибори» — і суд підтвердив, що ніхто насправді не підраховував жодних голосів: «Просто озвучувалися ті цифри, які надавалися з Москви».
«Це один із кластерів, які допоможуть Україні будувати обвинувачення на майбутньому трибуналі — за зразком Нюрнберзького процесу», — зазначив Єфименко.
Після захоплення ІЗОЛЯЦІЮ перетворили на таємну в'язницю. Правозахисна організація Truth Hounds опублікувала того ж вечора звіт, у якому на основі свідчень більш ніж 30 людей задокументовано чотири типи злочинів: незаконне позбавлення волі, насильницькі зникнення, катування та сексуалізоване насильство. Старший юридичний радник Truth Hounds Володимир Гришко описав, що відбувалося в камерах: цілодобове світло, відсутність санітарних умов, системні тортури. Були і смерті.
«Ці речі відбувалися систематично — починаючи з 2014 року і тривають донині. У 2025 році знімки навколо території свідчили про збереження активності», — сказав Гришко. Він також провів паралель між знищенням мистецьких об'єктів і злочинами проти довкілля: «Скульптури Марії Куліковської використовувалися як мішені для пострілів. Це не вандалізм — це те саме ідеологічне знищення "чужого"».
Паралельно з подією фонд продовжує кампанію #IzolyatsiaMustSpeak, що реалізується спільно з Міністерством закордонних справ України та Українським інститутом за участю Станіслава Асєєва. Її мета — не дати вщухнути інформаційному голосу про те, що відбувалося і відбувається на території колишнього культурного простору. «Щоби всі причетні до цих антигуманних дій понесли справедливе покарання», — пояснила Діана Ігнатенко, комунікаційниця фонду. Матеріали кампанії виходять протягом усього року — не лише в День ІЗОЛЯЦІЇ чи в Міжнародний день прав людини. За хештегом #IzolyatsiaMustSpeak можна знайти публікації фонду, МЗС та партнерів — і долучитися до цього розголосу.
На завершення вечора відбулися літературні читання Анни Грувер та Любові Якимчук. Письменниця Анна Грувер — з Донецька. Їй було 15, коли вона вперше прийшла в ІЗОЛЯЦІЮ читати вірші. «Це простір, де я познайомилася зі Станіславом Федорчуком. Де відбувалися виставки. Все це тоді відчувалося як величезний початок», — сказала вона.
На вечорі Грувер представила уривки зі свого роману «Її порожні місця» — книги, у якій героїня-підлітка намагається знайти себе після того, як звичний світ розпадається. Це частково автобіографічна проза: про Донецьк, про дім, якого більше немає у тому вигляді, яким він був.
«Дім мені не сниться. Забуваю його вигляд», — читала Грувер. І трохи пізніше: «Пам'ять паралізує».
Вона говорила і про майбутнє ІЗОЛЯЦІЇ — не уникаючи складних питань. «Я думаю про досвід просторів після Другої світової війни. Деякі стали музеями. Деякі — настільки просочені кров'ю, що там нічого не вдалося відновити. А деякі навпаки сприяли відбудові. Мені дуже хочеться вірити, що наша ІЗОЛЯЦІЯ ще буде відбудована».
Вірші читала і Любов Якимчук — з Луганщини, авторка «Абрикосів Донбасу». Поезія про шахтарські терикони, про батька, обличчя якого схоже на вугілля, про виробництво ніжності серед бойових дій. «Перемога повинна бути добре посолена. Я ще не пробувала такої жагучої ніжності. Але неодмінно спробую», — завершила вона одне з читань.
ІЗОЛЯЦІЯ продовжує працювати — без фізичного простору, але з численними проєктами, які об’єднують українських митців та мисткинь, культурних менеджерів та менеджерок, представників та представниць громад, активістів і активісток, українців, які залишили свій дім, але віднайшли прихисток в іншому куточку України чи світу та іноземців, солідарних з Україною. 12 років після захоплення фонд залишається живим свідченням того, що культурний код, на знищення якого був розрахований той озброєний захват у червні 2014-го, — вистояв.
Сад імен ще буде посаджений.
Подія відбулася за підтримки PEN Ukraine в рамках кампанії #IZOLATSIAMustSpeak, що реалізується спільно з Міністерством закордонних справ України та Українським інститутом.