Таким чином проект виходить за рамки візуальних конвенцій суто фотографічного медіума та долучає кінематографіні чи навіть літературні елементи. Так само як в кінематографі, око камери послідовно показує загальну, панорамну картинку, а потім звужує місце дії до конкретної інтер'єрної локації. Схожість з літературою проступає через складні наративні нашарування. Загалом, кардинальна різниця між вербальною оповіддю та візуальною картинкою полягає в тому, що перша подає дії послідовно, а друга – одночасно. Фотографія чи живопис вихоплюють та фіксують момент. Мова розгортає подію в часовому просторі. Таке узагальнення, звичайно, отримує певні поправки в різні епохи європейського мистецтва. Так, наприклад, барокова картина намагається вийти за межі фіксації моменту та розказати історію. Цей триптих навмисно штовхає візуальні конвенції набагато далі поза межі барокової наративності. Експозиція виставкового простору ще більше підкреслює кінематографічність та літературність проекту – глядач не може одноразово охопити усі три колажі, а має послідовно знаходити частини історії та «читати» її, перегортаючи умовні сторінки оповіді.

Така постмодерністська гра з мистецькими засобами вираження відчитується й на тематичному рівні проекта. В «інтер'єрному» епізоді триптиху художники провадять ревізію музейного сховища, що по вінця заповнене відомими творами мистецтва: об'єктами Енді Воргола, Джефа Кунса, Нам Джун Пайка, Йозефа Бойса та полотнами і скульптурами різноманітних художників від Рафаеля до Малевича чи Джексона Поллока. Але ця подія мало нагадує звичайну музейну інвентарізацію. Драматичні пози учасників, з рук яких буквально випадають коштовні мистецьки роботи, що розбиваються на друзки, натякають на поспішність та емоційну напруженість дії. Драма продовжується і в «екстер'єрній» частині триптиху, де з одного боку спостерігається збіговисько чоловіків в чорних костюмах біля чорної BMW такої моделі, що була популярна у пострадянської мафії 1990-х, а з іншого – величезне вогнище, на якому, здається, спалюють картини, що виносять з музея. Грозові хмари наче з полотен пейзажистів романтиків, простір музея, зображений за принципами ренесансної лінейної перспективи з чіткою точкою схождення, ландшафтний дизайн саду, що нагадує Версаль, густа рослинність на передньому плані одного з колажів, що явно відсилає до нідерландського живопису – ці та багато інших навмисних візуальних цитат з історії західно-європейського мистецтва надалі підсилює іконоборчу тематику триптиху. При детальному спогляданні так звана ревізія все більше обрастає іронічними деталями, які додають подальшої непевності епізоду, що скоріше нагадує пограбування чи поспішний від'їзд з усуненням доказів злочину ніж звичайну музейну інвентаризацію.

Крім того, що триптих може сприйматися як постмодернистська гра-відгадування візуальних цитат з попередніх мистецьких надбань, його загальна тематика наразі резонує з поточними суспільно-політичними процесами в Україні, яка проходить потужну трансформацію. Що робити з травматичними епізодами історії: витісняти їх із суспільної пам'яті, метафорично чи буквально спалюючи на вогнищі, чи все ж таки визнавати їх та знаходити шляхи примирення? Якщо все ж таки треба проводити відбір, хто у суспільстві має право вирішувати, що є головним та другорядним в історії? Герої триптиху з таким завзяттям беруться до ревізії, що в кінці-кінців опиняються на повному згарищі, де від культури та історії залишаються лише руїни та попіл. Цей триптих примушує нас замислитися над тим, де пролягає межа між ревізією та вандалізмом, що може легко призвести до попелища, з якого буде майже неможливо вибудувати новий світ.

Адреса: вул. Набережно-Лугова 8 (станція метро Тараса Шевченка, після перетину вул. Набережно-Лугова дотримуйтесь помаранчевих вказівників IZO).