Берлін в цьому сенсі значно відрізняється від інших німецьких міст. В Берліні, як і в Європі в цілому, самовільно клеїти плакати строго заборонено, і правила цього в цілому дотримуються. Але є один виняток – в берлінському районі Фрідріхсхайн-Кройцберг-Нойкельн, де мешкає креативна, анархістська, хіпстерська публіка, де багато кафе, клубів та концертних залів, куди кожен уікенд приїжджають туристи з усієї Європи потанцювати та відірватися на острові свободи, квітне парадіз самовільного розклеювання постерів. Плакати вішають на стіни, паркани, будівельні вагончики, на стовпи, на великі сірі ящики, що в них ховаються телефонні дроти. Коли на тротуарі з`являється новий об'єкт, скажімо, викинута кимось стара пральна машина, одразу її білі стінки вкриваються плакатами, що кличуть на техно-паті. Це має відношення тільки до вулиць, що по ним проходять мурашині стежки шукаючих розваг хіпстерів.

На ціх стежках є, звичайно, і місця, де вішають легальні плакати, вони також хочуть щоб їх помічали, таким чином багато плакатів опиняються і в легальній зоні, і в зоні самовільній. Саморобні плакати та листівки (улюблена техніка чорна ксерокопія на кольоровому папері) клеють взагалі на все, перехожі ці плакати зривають, малюють на них граффіті, клеють стріт-арт, так що в цілому панує унікальна атмосфера радикального розгулу графічного дизайна та антідизайна. На вулицях, що ведуть до відомих клубів, плакати оновлюються іноді два чи три рази на добу – новий розклеювач вішає нові плакати поверх тих, що з'явилися всього півдня тому. Потім перший розклеювач виходить на роботу, виявляє, що його плакати заклеєні та клеїть їх знову, на стінах і стовпах стрімко зростає шар паперу. Для того, щоб плакат провисів якийсь час, його треба клеїти знову та знову.

Андрій Горохов – куратор виставки Плакати вішати заборонено – впродовж 2013 року зривав постери з берлінських стін, зібрав велику колекцію. На виставці, що проходить в ІЗОЛЯЦІЇ, - концертні плакати та плакати, що інформують про релiзи нових компакт-дисків, плакати, що кличуть на танці та на демонстрації, є театральні та кіноплакати, постери арт-виставок, та багато іншого, що трапляється на берлінських стінах. Ударні моменти експозиції – плакати вечірок FAVE RAVE, 16 оригінальних шовкографій берлінської галереї Bongout, а також стіна, що її обклеїли парой сотень стікерів.

Про якийсь єдиний графічний стиль говорити навряд чи є можливим, при деякому бажанні можна побачити декілька трендів, скажімо, тренд неяскравих плакатів, які взагалі не привертають увагу до себе (вочевидь це прояв хіпстерської скромності). Є плакати строгі та мінімалістичні, є – цілком із тексту та взагалі без картинок. Панк-плакати створюють свою власну нішу. Є багато плакатів, зроблених людьми, що, здається, взагалі не мають ніякого уявлення про графічний дизайн та не бажають його мати. Не зважаючи на все це, берлінські плакати можливо сприймати як єдине ціле – як візуальний вир, як прояв народної ініціативи.