Бачення стороннього спостерігача найчастіше створює емоційну і концептуальну дистанцію, тим самим виявляючи певні культурні та соціальні моделі, що вислизають від рутинного сприйняття місцевих жителів. При цьому, навряд чи в наш час можна відвідати якусь частину світу й зовсім не знати її історію та культуру. Коли ми подорожуємо по новому краю, ми знаємо про нього хоча б що-небудь, і це «щось» часто виявляється набором відсталих стереотипів і упереджених понять, що міцно й часто підсвідомо сидять в наших головах.

Тому влітку 2011 року нам не терпілося прийняти запрошених на резиденцію художників, але при цьому ми побоювалися того, що вони потраплять у пастку поверхневого кітчевого боку пострадянської дійсності, настільки характерної для будь-якого українського міста, включаючи Донецьк. Справді, було досить просто опинитися під гіпнозом кітчевої та безглуздої пострадянськості з її неймовірною строкатістю фарб і запахів, що линуть від хаотичних вуличних торговців; від візуально гучної та часто вульгарнї реклами; від гуркотливих будівельних майданчиків, що розростаються по місту як на дріжджах без будь-якого очевидного міського планування. Було легко зніяковіти від дивно кричущого одягу, запаморочливо дорогих автомобілів та інших виставлених напоказ проявів карколомного багатства, яке, як це не парадоксально, співіснувало з крайньою бідністю та злиднями. Але всі запрошені на резиденцію художники довели, що наші побоювання були марні. Зрештою, всі вони вийшли за рамки очевидного і поверхневого. Всі вони відкрили нам Донецьк, який ми ніколи не бачили і не знали, хоча він завжди був перед нашими очима, затуманеними самоочевидністю.  

Відразу після прибуття Марко попросив команду допомогти йому з доступом до найвищих місць у місті. Було багато перемовин, щоб потрапити на дахи будівель: довелося порозумітися з різними керівниками ЖЕКів, пильними мешканцями, офіс-менеджерами торгового центру «Грін Плаза» (найвищого адміністративного будинку в місті) і всіх сортів посадовими особами, відповідальними за зберігання ключів від замків на дахах, які потрібно було подивитися і звідки ми хотіли сфотографувати вид міста згори. Навіщо це взагалі було необхідно? Що ми отримуємо від погляду з висоти пташиного польоту, так це, по суті, «нелюдську» точку споглядання, відмінну від нашого звичного погляду на місто знизу вгору. Місяці потому, коли проект Марко був готовий для виставки, візуальна загадка художника почала розкриватися. 

Проект Марко — кінематографічний. Він відкривається панорамним видом певного місця дії, схожого на зачарований ліс. Присутність людини в цьому місці зводиться до мінімуму і поглинається буйною рослинністю. Немає ані багатих, ані бідних; ані молодих, ані старих; ані фешенебельного, ані застарілого — соціальні конструкти не помітні з цієї точки огляду. З цієї висоти, фактично, неможливо виявити сліди присутності людини. Відчуття не-місця посилюється вибором колірної гами. Художник зменшує колірну насиченість всієї серії та злегка забарвлює зображення певними відтінками зеленого й охри, що створюють ефект вигорілої листівки. Ненасичені кольори виглядають виразно асинхронно, якщо не сказати атемпорально. Якого року це зображення — 2011? Може, 1960 або 1970? Де саме знаходиться воно в просторово-часовому континіумі? Це фотографія реального Донецька чи декорацій до якогось фільму, ще не заповнені акторами?  

Потім камера художника дає масштабне зображення окремих дворів. Із зелених насаджень з'являються персонажі зачарованого лісу. Кожна фотографія зчитується як стоп-кадр, готовий розвернутися в повнометражну історію. Ось чоловік і жінка напружено обмінюються поглядами. Вони вже поговорили або тільки збираються почати розмову? Ось чоловік читає лист. Можливо, він читає записку від дівчини, з якою до цього зіткнувся на порозі? Ось ще одна дівчина в спокусливо короткій червоній сукні. Вона йде або манить когось до себе? Відмовляє або зваблює? На кількох фотографіях зображені окремі люди, що своїм виглядом спантеличують ще більше, ніж герої жанрових сцен. Хто ці персонажі, що виникають з кущів, коли погляд художника проникає крізь хащі? Вони нагадують казкові створіння, ельфів і фей, які можуть сприяти або заважати головній дієвій особі розповіді. 

Жоден з персонажів не є актором. Марко просто подорожує по дворах Донецька і зображає його мешканців. Вони — люди вулиці. Не обов'язково бездомні, хоча в деяких випадках їх одяг і зовнішність наочно демонструють соціальний статус, — всього лише люди, які проводять більшу частину свого часу на відкритому повітрі: діти та підлітки, які тиняються без діла під час ледачих літніх канікул; двірники, що здаються справжніми господарями цього місця; старенькі бабусі, які геть приросли до лавок у кожного під'їзду й оскаржують право володіння навколишнім світом у двірників; безробітні та безхатченки, або просто люди, яким набридло тулитися в своїх крихітних радянських квартирках.  

Художник ухоплює в дворових сценках якісь історії, представлені на фотографіях як застиглі кадри повнометражного фільму. Всі кадри сповнені якоїсь тривоги та очікування. Яким є жанр оповіді? Страшна казка в манері братів Грім чи трилер у стилі Гічкока? Якимось чином ця пишна рослинність, яка стирає соціальні умовності та вибиває Донецьк із сучасного часу і місця, перетворює місто в зачарований ліс, де можуть відбуватися дивні речі.

Слідуючи типовій кураторській манері, ми могли б написати, що відвідувачі виставки покликані підхопити розповідь з того місця, на якому зупинився художник, і розвинути свої власні сюжети, власні гранд-фінали — як трагічні, так і щасливі — на свій розсуд. Утім, ми всі знаємо, як розгортається історія Донецька прямо зараз — зрештою Марко був правий, оскільки ліс виявився зачарованим у дуже непоетічний та неметафоричний спосіб.